Минулого тижня місто гучно відсвяткувало свої 301 роковини. Багато здобутків маємо за останній рік, немало позитивних, корисних напрацювань і досвіду. Дечому навчилися, проте на окремі гріхи ще й досі закриваємо очі. Але давайте про все по черзі, нехай буде свято.

ДІЖКА МЕДУ

Підготовка до урочистостей роз­почалася ще задовго до суботньо­го дня 25 вересня. У нашому ма­ленькому затишному містечку ро­бота кипіла всюди — комунальні служби, колективи організацій і установ, власники чи орендарі будівель старанно доводили до ладу закріплені за ними ділянки: фарбувалися паркани, білилися бордюри, милося, заміталося і «ви­лизувалося» всюди. І це — завдя­чуючи прекрасній нагоді — імени­нам міста, на які мав завітати сам Прем'єр-міністр і взяти участь у відкритті нового суспільно важли­вого для громади об'єкта — Пала­цу спорту (вже не пам'ятаю, скіль­ки разів його «відкривали» і пере­різали червону стрічку). Та, зреш­тою, що ж ми хочемо... Воно вже так споконвіку в нас ведеться: чис­тота і порядок наводяться тоді, коли є для того стимул чи якась вагома оказія. Та й те добре, бо на безриб'ї і рак — риба... З пев­них джерел відомо, що візит очіль- ника Українського уряду ще не викреслений з його планів. Має­мо стимул підтримувати чистоту.

Ще одним «медовим пряником» почастувала міська влада водіїв і мешканців міста, які живуть побли­зу загальноосвітньої школи №1. Нарешті! Почали стелити асфальт. За цей дарунок — велика вдячність Вам, Анатолію Петровичу, від імені усіх автомобілістів міста і від авто­ра цих рядків особисто. І пишу такі слова без найменшого прояву сар­казму. Спасибі. Ну, що ж там, не будемо вже звертати уваги, що роботи ведуться так повільно. Хоч той клаптик можна було заасфаль­тувати за півдня, але нехай вже тутешня громада трохи потерпить і подихає кілька місяців їдкою ще­беневою курявою. Згодні з усім, аби пішло на благо. Тільки б не зурочити, бо почався «сезон до­щів», і вже учорашніми опадами залило людські подвір'я, бо ж до­рога тепер піднялася вище...

«Двоярусний солодкий торт» як­раз до міських роковин презенту­вав і губернатор Херсонщин^Ми­кола Михайлович Костяк. Його прогресивні ініціативи, сподіваю­ся, стануть на користь громаді і посунуть область із «задніх рядів» трохеї вперед. Можливо, ряд інве­стиційних форумів, заходів у рам­ках програми «Херсонщина — «Зо­лоті ворота України», які вже взя­ли старт у Новій Каховці (а в най­ближчому майбутньому відбудуть­ся в Голій Пристані), дійсно ста­нуть іскрою, поштовхом до поліп­шення інвестиційного клімату, а разом з тим — до економічного під­йому. До речі, разом із губерна­тором у Голу Пристань на свято завітцли ряд іноземних делегацій. Певна річ, результатом таких гос­тин є конкретні домовленості.

«Другий ярус торта», подарова­ного нам головою облдержадміні­страції, помітно ще здалеку, якщо їхати в Голу Пристань катером чи теплоходом. Це — міський Палац спорту. Завдяки спільному клопо­танню райдержадміністрації і рай­ради, потім — домовленостям Ми­коли Михайловича з Києвом, для завершення робіт на цьому об'єкті соціальної інфраструктури не тіль-ки міста, але й району, до бюдже­ту надійшли кошти у сумі близько 750 тисяч гривень, які, за рішен­ням позачергової сесії райради, було направлено за призначенням.

«Солодкої вати» мали змогу скуштувати і діти — на майдані, біля пам'ятника вождю світового пролетаріату В.І. Леніну, було встановлено купу атракціонів, де малеча вже могла вдосталь «відір­ватися». Дибкотеки на теплоходах, концертна програма, феєрверк, караоке, усякі різнобарвні вушка, носики, ріжки, перуки, маски, мильні бульбашки, свистунці, дуд­ки, цяцьки й інші брязкальця, пиво і квас, шаурма і шашлик, — усе- усе було для повноцінного відпо­чинку городян. За мед — спасибі. Як там, у казці? «По вусах текло...»

ЛОЖКА ДЬОГТЮ

Ну що ж поробиш. Без неї — ніяк. Так було і буде завжди і всю­ди. Нехай мої опоненти, котрі вва­жають себе «справжніми» патріо­тами міста, критикують мене, мов­ляв, завжди він знайде якусь баг­нюку, аби когось нею намазати, проте скажу «Дядькам», «Земля­кам» та іншим «родичам» під таки­ми псевдо: любі мої панове кри­тики, не шукав би, якщо б не було тієї багнюки край дороги, перед самим носом. Не хочете забруд­нитися через мене? Будь-ласка, говоритиму вустами інших.

Депутат обласної ради, комуніст Олександр Продченко висловив обурення ветеранів і однопартій- ців з приводу атракціонів, серед яких буквально загубився, потонув кам'яний Володимир Ілліч. І таку позицію загартованих комсомолом і партією наших батьків, діду­сів і бабусь, які виховані на прин­ципах поваги і патріотизму, на ста­рих, але багато в чому вірних ідеа­лах, цілком реально зрозуміти.

Не зможу повною мірою пере­дати у цьому тексті і ті страждан­ня, біль і відчай одинокої матері, яка втратила за одну мить двох доньок, похбвала їх днями у ве­сільних сукнях і залишилася зов­сім одна. Загинув у тій аварії і ще один хлопець. Розумію, що «по­рятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», адже сідати за кермо напідпитку, аби повернути­ся із святкування іменин міста до себе додому, у Гладківку, — мен­шою мірою нерозумно. Але вибач­те! Де ж була наша ДАІ, котра так чатує час поночі в будь-який не- святковий. будень і просто-таки ганяється за цілком тверезими водіями, немов Інтерпол за зло­чинцями, усіляко прагнучи вико­нати свій план до двору?

Не хочу брехати — продам, за що купив: місто перетворилося на «велике вухо» і кожен поглинає розповіді про те, ніби якогось ніч­ного «пляжника» затягнуло під гвинт теплохода. Звісно, горе. І винна в тому оковита. Та, наскіль­ки я розумію, сп'янілу масу, ок­ремі представники якої не в змозі контролювати самих себе, пови­нен контролювати хтось інший. Ну, наприклад, тверезі друзі-родичі- колеги-земляки або ж правоохо­ронні органи чи працівники пунк­тів громадського правопорядку.

Про інші неприємні дрібниці, котрі не в змбзі рівнятися із го­рем втрат людських, вже й гово­рити не варто.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Четверта сотня пішла... Ми мо­лоді, амбітні і думаємо, що є цен­тром Європи, з якої крізь шпарини вікна, насправді, заколоченого дошками, ледь пробивається яск­раве світло цивілізації. Але плюс у тому, що ми помалу таки рубаємо те вікно. Довго ще? Хтозна. Зале­жить від висновків, які зробимо з тієї науки, що дається з роками.