Кожного року школа випускає учнів, котрі просиділи за партами 11—12 років, у доросле життя. Основна мета її полягає у тому, щоб підготувати випускників до життя.

Міністерство освіти затверджує програми з різних предметів, апробує і схвалює підручники та посібники, але деякі з них потребують змін. Так, у старшій школі вивчаєть­ся вища математика, яка мало кому знадобиться у подаль­шому і було б доречніше проходити її лише у вищих на­вчальних закладах, кому це дійсно потрібно. Чи то взяти українську літературу, яку, на жаль, дітям нецікаво читати на відміну від зарубіжної — через застарілий підхід та по­дачу матеріалу. В основному, вся наша література пройня­та сумом, жалем та песимізмом. Тому доречно було б пе­реписати такі підручники з оригінальною та цікавою пода­чею навчального матеріалу. Що вже казати про історію Ук­раїни, яка переписується кожні п'ять років у новій інтер­претації, чи то з засудженням певних історичних осіб та подій, чи навпаки зі схваленням. Через суцільний фактаж діти швидко забувають події з історії, про що свідчать їхні знання. Тому слід зорієнтувати увагу не на фактажі, про­йнятому деталями і подіями, а на певній історичній особі.

Радянська освіта була найкращою в світі. Наші спеціа­лісти цінилися скрізь. Що ж відбувається зараз? Ми пе­рейшли на освіту з 12-бальною системою оцінювання за зразком європейських країн, запозичивши навіть конт­рольне і певною мірою екзаменаційне оцінювання. Для вчителя тести спрощують швидкість перевірки, але не завжди підвищують якість навчання. З введенням тесту­вання показник навченості учнів різко падає, бо у дітей розсіюється увага, знижується розвиток логічного та твор­чого мислення, не розвивається пам'ять. Тому така сис­тема оцінювання не є ефективною.

Проблема багатьох шкіл — втрата авторитету вчителя. А все розпочалося з дрібниць. Деякі учні забувають, куди вони прийшли і з якою метою, вдягаючись, як на дискоте­ку. Хоча немає затвердженої державою форми, але ма­ють бути якісь норми і контроль з боку батьків і школи. Та не всі батьки цим займаються і переймаються, віддавши на повне виховання свою дитину педагогам. Та якщо, за слова­ми дитини, її начебто образили, батьки приходять з претен­зіями до вчителя, нерідко його ображаючи. Про який авто­ритет вчителя у такому випадку може йти мова? Як вихову­вати таку дитину, коли батьки не поважають педагога і не дослуховуються до його порад? Не дивина, коли такий учень образить свого вчителя морально, а в гіршому випадку — фізично, про що свідчать непоодинокі випадки. Як повести­ся в такій ситуації вчителеві, котрий нікуди не може поскар­житися, на відміну від школяра, адже закон на боці дитини з захистом усіхїїправ. А хто ж захистить педагога, коли його будуть шпиняти з усіх боків? А в деяких школах до цього за­лучається навіть адміністрація школи, яка піклується лише про комфорт дітей, не враховуючи при цьому бажань і думок вчителя. Головне — мати якнайбільшу кількість учнів, нама­гаючись докласти всіх зусиль, щоб їх утримати, а вчителя можна замінити. Та такі школи не мають позитивного відгу­ку збоку інших, бо, забувши про святе — ВЧИТЕЛЯ, вони втра­чають найцінніше — духовне й моральне обличчя школи.

Ще однією з проблем школи є недостатнє державне фінансування. Та Міністерство освіти знайшло вихід з цієї ситуації, прийнявши закон про самостійний збір фінансів у фонд школи. Замість того, щоб. надавати, державний бюджет прийматиме з фонду певні відсотки, контролюю­чи цей процес. Таким чином, ухвалюючи різні положення і приймаючи певні рішення, та контролюючи з усіх боків шкільну освіту, держава не дає школам можливості само­стійно і творчо розвиватися.

Українська шкільна освіта є ущільненою та односторон­ньою. Досягти успіху можна, усунувши всі проблеми і ство­ривши оптимальні умови дляїїрозвитку з залученням дер­жави, школи та батьків.