1 жовтня — Міжнародний день людей похилого віку. Тож ми надали можливість їм самим розповісти про своє ставлення до старості, свої проблеми, поділитися радістю та болем

Варвара ЛЕВЧЕНКО, . колишній кондитер:

Мені — 16. До сотні не вистачає. Скажу відверто, не люблю спілкуватися зі своїми ровес­никами, вони постійно скаржаться на хвороби, рідню, високі ціни і маленькі пенсії... Ніби це бур­чання комусь цікаве і щось може змінити. Наба­гато краще почуваюся серед молодих. У них теж безліч проблем, але вони налаштовані оптимі­стичніше. Спілкування з молоддю дає мені сили. Живу надією на краще. У нас є чудові можливості, але, на жаль, ми не можемо їх використати. Не хочемо і навіть не прагнемо. Треба бути актив­ними і у боротьбі з хворобами, і з віком. Довес­ти, перш за все собі, що ти — сильніший. Буває, вранці встану — щось болить,'але змушую себе розім'ятися, зарядку зробити — і все минає.

Олена ТУЦЬКА, колишній фінансист:

Я, якщо можна так сказати, молода пенсіо­нерка. Проте у різні моменти життя відчуваю себе людиною різного віку, залежно від того, з ким спілкуюся. Трапляється, почуваюся 7-річною, коли граюся зі знайомою першокласницею, а по­говорю задушевно з якоюсь бабусею, і у самої раптом коліна починають боліти і у поперек стріляє. Я вважаю, що коли люди з ранку до ве­чора чимось зайняті, у них не залишається часу на депресії та думки про швидкоплинність жит­тя. За справами забуваєш про свій вік. Справж­ньою віддушиною для мене є дача. Вона неве­личка, скромна, але я її люблю. Часу проводжу там багато. Мабуть, тому сусіди вважають мою дачну ділянку майже зразковою і ходять до мене за досвідом. Дуже люблю квіти. їх у мене багато і різних. Тільки троянд кущів 20. Сію квіти з таким розрахунком, щоб квітнули протягом всього се­зону. А ще вирощую фрукти-овочі. І дуже радію врожаю! А після цього починаю варити варення, робити заготовки, соки... Справ вистачає. Сло­вом, живу наповну, бо назавжди запам'ятала вислів французького письменника Андре Моруа: «Старість — це шкідлива звичка, на яку у зайня­тих людей не вистачає часу».

Леонід СЕРЕБРЯКОВ, член Національної спілки письменників України:

— Мені 88 років, але списаним у тираж не почуваюся. Можливо тому, що займаюся улюб­леною справою. Так сталося, що моє життя мож­на розділити на дві частини: перша — газетяр­ська робота, якій віддав більше півстоліття, дру­га — коли пішов на пенсію і зміг нарешті зайня­тися літературною справою. Раніше робота зай­мала чимало часу, доводилося багато їздити, «гнати рядок»... І хоча мав визнання читачів і колег, котрі відзначили мене журналістською премією «Золоте перо», завжди хотілося випро­бувати свої сили в літературі. А вийшов на пен­сію — розв'язалися руки, з'явився вільний час, і я зайнявся тим, про що давно мріяв. Йшов на- торованою дорогою. Виявилося, що все своє життя готувався до письменницької роботи. Журналістські матеріали були своєрідними заготовками, сировиною для літературних творів. Нічого не треба було висмоктувати з пальця — сюжети черпав з колишніх документальних пуб­лікацій, «обкатаних» у газеті. Отак журналістику став переводити на літературні рейки. Браку ідей ніколи не відчував.

Зараз у моєму доробку 19 книжок, остання з яких побачила світ зовсім недавно — у вересні. І це при тому, що вже багато разіазарікався: все — ставлю крапку! Але життя підкидало нові теми, і я знову брався за перо. Членом На­ціональної спілки письменників України став 2004 року, у 82 роки. Тож, як бачите, можна чо­гось досягГй й перебуваючи на пенсії. Все, зрештою, залежить від людини.

Валентина КАРПЕНКО, приватний підприємець:

— Чесне слово, віку не відчуваю, хоча знаю, що час. У тролейбусі старим досі місце звільняю, хоча вони, можливо, й молодші за мене. Ось зараз на роботу запрошують людей «не старше ЗО», а я краще візьму у продавці жінку середнього віку, щоб відповідальність була. Молодь сьогодні живе, як заманеться, як легше — тому, напевне, що час такий. Наприк­лад, я б ні за що не хотіла бути молодою сьо­годні — стільки у світі неправди, а надій Неї май­бутнє все менше... Але я намагаюся глибоко над цим не замислюватися: продовжую працювати, кручусь, як білка, а коли дивлюся на молодих дівчат, які на болячки скаржаться, думаю: «Де ж ви встигли так напрацюватися?».

Семен ТЕМНИИ, ветеран Херсонського суднобудівного заводу:

Якщо роками міряти, то мені 84, та й дзер­кало вже не обманеш... Було б мені зараз хоча б років 50, багато подвигів здійснив би. А вза­галі роки беруть своє. Часто підводить здоро­в'я, але я не здаюся і намагаюся не зациклюва­тися на хворобах. Ось і нещодавно, коли відзна­чали День партизанів і підпільників, я побував, на святкуванні. Цей день для мене особливо дорогий: уславлені хлопчаки з Карантинного острова були моїми близькими друзями, мене з ними багато що ріднить.

Питаєте, чим займаюся? Пишу спогади про свою родину, життя, згадую часи злету, радості, прикрощів, випробувань. Це — мої університе­ти життя, випробування на міцність.'Одну книгу я вже написав і видав, тепер хочу доповнити рукопис новими подробицями.

Ганна ЛИТВИН, колишня вчителька:

Вважаю, якщо людина не деградує від ал­коголю, наркотиків, її життєва пряма йде по висхідній. Вона постійно накопичує інформацію і удосконалюється незалежно від віку — це тіло може дряхліти, а розум удосконалюється по­стійно. Себе людиною похилого віку не вважаю — це точно.

Василь ГАВРИЛОВ, ветеран Великої Вітчизняної війни:

Мені майже 90. Я реаліст, тому вважаю себе не просто людиною похилого віку, а вже старим чоловіком. А ви як думаєте? Та вік мене не засмучує, навпаки, пишаюся, що до­жив до таких років. Щоправда, страшенна спека, яка була цього літа, трохи зіпсувала моє самопочуття. А так все в порядку: регу­лярно читаю»«Новий день». Раніше любив ри­балити, тепер здоров'я не дозволяє, а сто грамів випити — хоч зараз...