Молоко — основна «валюта» овер'янівців. На кошти, сплачені ВАТ «Новотроїцький маслосирзавод» за реалізовану про­дукцію, виживає більшість мешканців цього маленького села. Ось так у XXI столітті худоба стала гарантом статків селян, а самі вони — оберегом сільських населених пунктів бо поки вони в них живуть -маленькі села існують.

СЕЛО З ДВАНАДЦЯТИ САДИБ

З ущент розбитої доро­ги Заозерне-Сивашівка, з невеличкими клаптями- залишками асфальтового полотна, Овер'янівку по­мітити важко. Як і знайти в'їзд до села. Та якщо все ж зробити це вдалося, не сподівайтеся побачити упорядковані вулиці, че­пурні хатини з садками, де «хрущі над вишнями гудуть». Бур'яни по пояс, тиша навкруги й напів- зруйновані будинки, наче забуті, покинуті на старо­му цвинтарі могили. Не чути навіть гавкоту собак. Дванадцять обійсть, «роз­киданих» по колишніх ву­лицях, де ще мешкають овер'янівці, здаються ост­рівцями життя в мертвому' морі. Похмура картина з нашого сьогодення...

Мале село стрімкими темпами котиться у прір­ву. В XXI столітті частина українських селян, яким судилося оселитися у малих селах, опинилися в умовах, наближених до середньовіччя. Тільки й відмінностей — центра­лізовані водопостачання та забезпечення електро­енергією.

Так і в Овер'янівці. Ні нормальних доріг з твердим покриттям, ні крамниці, де можна було б купити товари хоча б першої необхідності, ні медичного закладу, де нададуть допомогу у разі хвороби чи травми, ні школи, ні дитсадка, ні від­ділення зв'язку, ні робо­ти, яка б забезпечувала гідні статки, в селі немає. Рейсовий автобус, приїз­дить раз на тиждень.

Люди в селі не байди­кують. Працюють увбізь рік без свят і вихідних. Але постійне порпання на городах та біля домаш­ньої худоби навряд чи можна назвати тією пра­цею, що «звеличує люди­ну». Швидше, навпаки — перетворює селянина на раба на своїй же садибі, який живе від сезону до сезону, від надою до на­дою. Тільки двоє місце­вих мешканців дозволя­ють собі «відпустку»: раз на рік чоловік і дружина по черзі їдуть до родичів у Західну Україну. Разом не виходить: худобу ж до­глядати комусь треба.

По суті, останні два­надцять сімей, які тут мешкають, не дають селу канути у небуття. Людей (у буквальному розумін­ні цього слова) можна на пальцях перелічити. Більшість — пенсіонери або передпенсійного віку. Дитина в селі одна — два­надцятирічна Оленка. Постійну роботу мають двоє місцевих мешканців: Галина Мітюк доставляє поштову кореспонденцію, Василь Шамардін обслу­говує дренажну станцію. Обоє працюють не на по­вні ставки.

«СНАЧАЛА — СТРАШНО, ПОТОМ ПРОЙДЕТ»

Біля одної з осель гурт людей з відра­ми. Чекають автомобіль, який щодня забирає на­доєне від корів молоко. Молоковоз припізнюєть­ся, але овер'янівці не на­рікають. Навпаки, цінують ці хвилини вимушеного перепочинку від важких та одноманітних домашніх клопотів. І раді нагоді по­спілкуватися зі сторонні­ми, які у село навідуються рідко.

На співчутливе: «Як же ви тут виживаєте?!» від­повідають жартами.

- Що, злякалися нашо­го запустіння? Сміливіше! Це — як у пісні: «сначала страшно, потом — про­йдет». Ми вже призви- чаїлисй. Навіть переваги такого життя вишукали. Село мале, безлюдне — зате простору стільки! Повітря яке — хоч пий. Ні тобі викидних газів, ні бензинового сморіду. Магазину немає — так гроші заощаджуємо, не тринькаємо на дрібниці. Лише на одязі та взутті яка економія: жінки ціле літо в халатах та капцях ходять, цілу зиму — в курт­ці, гамашах та калошах. Та й чоловіки в селі тве­резі, бо спиртне купувати ніде. «У гречку» ніхто не стрибає, бо всі на виду, одне про одного все зна­ють.

Немає медичного пра­цівника — значить, нічо­го хворіти. Автобус раз на тиждень — зате кожна поїздка в райцентр — як світський вихід. Чекаємо, готуємося, чепуримося. Село не телефонізоване так завдяки цьому всі овер'янівці, навіть най­старші, «мобілки» опану­вали. І подзвонити вміють, і письмове повідомлення надіслати чи прочитати.

Ось уже дійсно: чого- чого, а оптимізму, терпін­ня і вміння стійко переживати усілякі негаразди нашим селянам не пози­чати.

Жарти-жартами, а ви­живати овер'янівцям не­легко. Сімейний бюджет переважної більшості родин формують кошти, виручені за реалізацію молока та живності. Та ще невеличкі пенсії (так оцінила держава їх важку працю на полях і фермах), якщо в сім'ї є пенсіонер.

На ці кошти треба не тільки купити всі необ­хідні товари, сплатити за воду, електроенергію, придбати скраплений газ, вугілля, дрова, овочі на зиму припасти (бо влас­ну виростити на городах одним' через вік не під силу, інші не мають мож­ливості через проблеми з поливами), а ще й до­помогти дітям і онукам, які роз'їхалися ''по містах у пошуках кращої долі і роботи. Два роки годуєш бичка — реалізував, ку­пив вугілля і рідним трохи грошей дав — для місце­вих мешканців звичний розподіл статків.

А кошти за молоко... Вони селянам ой як не­легко дістаються! Худобу доглянь, подої, сіно заго­тов (не менше двох тонн на голову), сарай очисти від гною, телятко вирости. Влітку хоч день довший, більше встигають. А в хо­лодну пору року, кажуть, угору глянути ніколи.

Дошкуляють овер'янівцям хижі звірі і птахи. Не на одному обійсті недораху­валися домашньої птиці — лисиці в село унадилися. Трапляється, й вовки забігають. Був випадок, відразу двадцять індиків за ніч зникли. Вранці гос­подарі знайшли в сараї прблгризену дірку, калюжі крові та пір'я. Мартини курчат та і каченят, які в селі на волі ходять, ни­щать.

ГРОМАДА — ОДНА ВЕЛИКА РОДИНА

Гуртом, як ствер­джує народна приказ­ка, і батька легше бити. Переборювати всі труд­нощі і негаразди місце­вій громаді допомагає згуртованість. У селі не лише всі всіх знають — овер'янівці живуть од­нією дружною родиною. Підтримують один одно­го, допомагають. Свято в одній сім'ї стає святом для всього села, горе — спільним.

Троє місцевих меш­канців мають легковики. Трапиться щось, треба терміново їхати в район — не відмовляють. Двоє — власні тонометри, до них ідуть міряти тиск усі од­носельці. А при необхід­ності власники медичного обладнання самі йдуть до хворих. Нерідко од­носельці виручають один одного ліками. При цьому ніколи не забувають по­вернути позичене.

Не кожен має змо­гу своєчасно по­їхати в Новотроїцьке чи Сивашівку, щоб придбати необхідне в магазинах. Отож, як комусь випадає така нагода, не забуває про сусідів. Обов'язково повідомить про поїздку, поцікавиться, чи не тре­ба щось купити. Сусіди, в свою чергу, не забувають про делікатність. Якщо й просять щось купити, намагаються не переобтяжувати інших власними проблемами, не замов­ляти велику кількість то­варів:

Будинки у селі старі, наймолодшим — не мен­ше 20 років. Будувало їх базове господар­ство «Червоний Сиваш». Ремонтувати їх та госпо­дарські будівлі доводить­ся практично щороку. Тут також без допомоги сусі­дів не обходиться. А вже подоїти корову, здати молоко, зустріти худобу сусіда з пасовища у разі, коли в нього нагальна по­треба відлучитися з дому — і взагалі звична справа.

Визначили овер'янівці відповідальних за нор­мальне водозабезпечення та електропостачання, щоб у разі пориву мережі вони оперативно телефо­нували у відповідні служ­би з проханням полагоди­ти несправність. Кажуть, реагують на їх прохання досить оперативно. В обов'язки відповідальних також входить слідкувати, щоб мешканці села аку­ратно сплачували рахунки за спожиту воду та елек­троенергію. Кажуть, бор­гів селяни не мають.

«ЦЕ НАША ІСТОРІЯ Й БІОГРАФІЯ»

По справжньому оці­нити всі складнощі іс­нування маленького від­даленого села, такого як Овер'янівка, можуть тіль­ки ті, хто мешкає в ньому. Місцеві селяни не лише успішно долають усі труд­нощі та негаразди, вони зуміли не розгубити лю­бові до. своєї маленької батьківщини.

Знаєте, як образливо чути, сказавши,'що меш­каєш в Овер'янівці, зди­воване: «А хіба ще є таке село?!» чи «Та як же ви там живете?!» Звичайно, є. Й живемо нормально, як усі люди, хіба що нам трохи важче. Це наше рідне село, наша істо­рія і біографія. І ми не дамо йому канути в не­буття, — ділиться розду­мами Світлана Григорівна Бондаренко. — Ось мене рідня давно вмовляє ви­їхати до них на постій­не місце проживання. А як свій рідний дім, рідне село залишиш напризво­ляще? Це як відмовитися від частини свого життя.

Ми ж пам'ятаємо якою була Овер'янівка у кращі часи, — підтримує Світлана Василівна Шамардіна. — Мали початкову школу, дитячий садочок, мехбазу відділення місцевого господарства з технікою, чотирма корівниками і п'ятьма кошарами, мага­зин, ФАП. Роботи усім ви­стачало, навіть потреба в трудівниках була. Будинки в селі будували, дороги ремонтували. А ліквідува­ли базове господарство — і село стало непотрібним.

- Хай тикнеться тому, хто так бездарно заті­яв реформування агро­промислового комплексу країни. Ламати — не буду­вати...Переконували, що фермери усіх нагодують. Це ж треба — розвалити великі потужні господар­ства?! А тепер розпо­відають, що у малих не­має перспективи і вони не спроможні виробляти конкурентоздатну продук­цію. Скільки можна екс­периментувати на долях селян? Чи ж буде колись лад у сільськогосподар­ському виробництві, чи й надалі можновладці ки­датимуться із крайнощів у крайнощі? — бідкаються овер'янівці.

Вони згодні терпіти, тільки б дочекатися змін у селі на краще. І мріють про ті часи, коли воно по­чне відроджуватися. І що діти, онуки, яким теж не­легко живеться у містах, бо придбати там житло нині майже нереально, почнуть повертатися до­дому, зігріють їх старість любов'ю та увагою. Що лунатиме в селі дитячий сміх, а замість розвале­них хат виростуть упоряд­ковані сучасні будинки.

Вони розуміють, що фінансова криза, коштів не вистачає. Тому про­сять лише про найнеоб- хідніше — дорогу до села відремонтувати та в'їзд упорядкувати, бо в не­году молоковозу важко дістатися в Овер'янівку і машина газового госпо­дарства грузне в багню­ці при спробі доставити скраплений газ.

Дванадцять сімей — оберіг Овер'янівки. Доки вони тут живуть — село існує. Вони розраховують на допомогу влади. Дай, Боже, щоб ця допомога не припізнилася.