Уряд пропонує передати повноваження із забезпечення ви­готовлення і видачі державних актів на право власності на зе­мельну ділянку і на право постійного користування земельною ділянкою від місцевих влад Державному комітету України із зе­мельних ресурсів. Про це говориться в законопроекті „Про вне­сення змін до деяких законодавчих актів України (щодо повнова­жень з реєстрації права власності на землю), внесеному до Вер­ховної Ради 28 серпня ц.р.

Як говориться в пояснювальній записці до законопроек­ту, ведення органами місцевого самоврядування баз даних земельного кадастру не дає можливості ведення єдиного обліку і моніторингу земель, перешкоджає впровадженню єдиної державної політики, зокрема й податкової. Доцільність ухвалення подібного закону, на переконання уря­довців, продиктована необхідністю прискорити земельну реформу, спростити впровадження державної політики, ви- корінити можливість для корупції.

Простіше кажучи, урядовий законопроект покликаний дуже серйозне „земельне питання» поставити у такі ж серй­озні рамки. Адже земля — це єдине невичерпне багатство будь-якої держави; це багатство, за умови грамотного його, використання, якби це не тавтологічно звучало, стає іще ба­гатшим; це багатство з часом у ціні не втрачає, а, навпаки, — його вартість зростає.

Не випадково підприємці навіть „про всяк випадок» беруть землю в оренду на 49 років (вважай, назавжди); це стосується насамперед земельсільгосппризначення; укладанням довгост­рокових договорів вони цю землю фактично скупили.

Добре це чи погано? Будь-яка справа, як і медаль, має дві сторони: позитив і негатив. Позитив (і це засвідчує практика), скоріш всігого, у тому, що такі землі задіяні в економіці, вони „працюють». Для простого селянина негатив, присутність якого за таких умов обов'язкова, в тому, що він (селянин) поволі відлу­чається від власності. З іншого боку, іще перші роки і перші кроки реформування АПК засвідчили, що наш селянин у більшості своїй господарем на землі (і самої землі!) так і не став. Реформування, за невеликими винятками, звелось до розтягування по сільських дворах техніки, машин і механізмів, демонтажу тваринницьких приміщень, зернотоків, системи зрошення, фактичного знищен­ня станцій водопониження і т.д.

А держава спокійно за цим процесом спостерігала. Держава знала, що він завершиться не на користь звільненого від кблгос- пно-радгоспного „ярма» селянина, і особливо через те не засму­чувалась. Селянин в основній масі своїй все одно перестав бути господарем. Держава була певна, що головне багатство — земля — залишиться. При тому це багатство — вічне. Тому держава й не дозволить пустити його за вітром, а віддасть, на її (держави) думку, у надійні руки.

Чи ж з'явились у нас за 17 літ „реформування села» українські Фальц-Фейни, доморослі Симиренки й Терещенки? Побачимо.

Ну, а що стосується земель несільськогосподарського при­значення, то тут давно слід було навести порядок, бо, прикрива­ючись депутатами („депутати так вирішили»), керівники місцевих рад віддали (і продовжують віддавати) немало таких земель навіть у рекреаційній зоні то під „сінокоси», то під „пильний нагляд» так званим „підприємцям», то їм же — за тими самими корупційними схемами — під „розвиток виробництв», а потім, тихцем, — дають дозволили перепрофілювати земельні ділянки під житлову забу­дову. І так, як мовиться, далі.

І питати немає з кого, бо керівник ради сховався за депу­татські спини. Державному чиновнику, навпаки, сховатись не вийде, у його розпорядженні, на щастя для громади, немає депутатського „корпусу».