Історичні джерала свідчать, що це село, розташоване у степах Таврії, було засноване у другій половині XIX століття і належало аристократичному родові Трубецьких. З тих пір минуло багато часу, відбулося немало різних подій: народжувалися і покидали цей світ прості селяни і представники князівських сімей, змінювалася влада, але Долматівка, як і тисячі інших українських сіл, продовжувала жити і розвиватися у всіх напрямках, і сьогодні тут місцеві жителі переймаються думкою про день завтрашній, уболівають за долю своїх дітей і онуків, не припиняють вирощувати хліб і не забувають про пісню.

Спекотного ЛІТНЬОГО дня у центрі Долматівки р мене зустрів голова тутешньої територіальної громади А.П. Вакуленко. У селі впадали у вічі кілька речей: відсутність притаманної для міста суєти, тиша, привітність людей. Долматівчани робили свої справи неквапом, спілкувалися між собою щиро, при цьому не забували про жарт, іноді — про незлобливе кепкування.

Це були мої вже не перші відвідини села. Ще зберігалися у пам'яті епізоди з урочистого святкування у Долматівці ювілейної річниці Перемоги, у якому довелося взяти участь. Знав, що тут є свої «особливості»: після сумнозвісних «реформ» в аграрному секторі село залишилося єдиним на Голопристанщині, де збереглося крупне базове господарство — СВК імені Горького; через відсутність клубного закладу місцева культура не може повноцінно розвиватися, але це не є завадою для проведення цікавих заходів і творчої діяльності прославленого своєю творчістю не тільки на теренах району, а й за його межами колективу — хору «Степовий гомін»; Долматівка може пишатися і секцією боротьби вільної, завдяки якій від згубних звичок вдалося уберегти не одну дитину. Проте цього разу хотілося більше дізнатися про людей, чия небайдужість, чуйність, щедрість душі є доброю допомогою у непростій і відповідальній роботі сільського голови. Сам Анатолій Павлович, гадаю, вже давно добре усвідомив: працювати результативно, з користю для громади можна лише тоді, коли маєш довіру і підтримку від неї, коли сам можеш довірити комусь з односельців певну справу і маєш тверду впевненість, що він не підведе. Міркуючи про це, згадав слова з пісні радянської доби: «Вера в людей — главное наше оружие».

За спілкуванням час збігає дуже швидко. Тому прагнув (наскільки це було можливо) якомога більше розпитати Анатолія Павловича про активну-життєву позицію долматівчан та тих, хто прикипів душею до цього гостинного села. При цьому не уникав можливості вдатися до спостережень за тим, як сільський голова розмовляє з поважними ветеранами, своїми підлеглими з органу місцевого самоврядування, засмаглими на щедрому південному сонці молодими скутеристами, вихованцями і педагогами з ДНЗ «Колосок».

Про співпрацю А.П. Вакуленка з керівником СВК імені Горького, Заслуженим працівником сільського господарства України В.О. Нестеренком вести мову можна нескінченно. Виникає у селі певна проблема — намагаються вирішувати її разом, хоча іноді кожен з них має щодо цього власну думку. Та непорушність, міцність тандему Нестеренко-Вакуленко забезпечує почуття відповідальності за громаду.

Не стоять осторонь добрих справ, завжди відгукуються на прохання про спонсорську допомогу місцеві орендатори, фермери, приватні підприємці: В.В. Безкровний, О.Я. Гнідін, М.В. Данилів, М.Д. Дворніченко, В.М. Мельниченко, D.O. Ганзюк, П.П. Хижняк, Є.А. Хижняк, М.В. Хижняк, С.Є. Хижняк, O.A. Лещенко, Т.С. Воскобойник, О.О. Мельниченко.

Добрі стосунки склалися у А.П. Вакуленка з головою правління енергопостачальної компанії ВАТ «Житомиробленерго» A.B. Леви-цьким. Ця людина усім серцем полюбила Долматівку. Анатолій Володимирович щороку приїздить до села, спілкується з його жителями, цікавиться, чим може допомогти. До речі, про допомогу. За сприяння Левицького у Долматівці встановили гарний Хрест-оберіг, пам'ятний знак жертвам Голодомору на території православного храму. Сьогодні житомирянин допомагає у відновленні освітлення населеного пункту.

Коли долматівчани вирішили, що їм потрібне місце для молитви до Бога, то таким стала будівля колишньої сільської ради. Після ремонту у 2001 році тут почалися богослужіння, а голова територіальної громади знайшов однодумця в особі настоятеля Свято-Іллінського храму протоієрея Івана Візного. Отець Іван приїхав разом з сім'єю на Херсонщину після закінчення Львівської семінарії і тепер опікується духовністю мешканців степового села. Його вірною помічницею є дружина Ольга Мар'янівна, якій у сільраді довірено посаду соціального працівника. А старшу доньку Візних Ірину визнано кращою ученицею Долматівської ЗОШ і премійовано сільрадою путівкою у санаторій на Одещині.

Продовжуючи розмову про долматівчан з активною життєвою позицією, не можна обминути увагою голову ради ветеранів В.П. Яцюк. Ця жінка є матір'ю-герої-нею, працювала дояркою і має загалом близько півстоліття трудового стажу. Вона співає у «Степовому гомоні», є учасницею ансамблю «Вербиченька». А у громадській роботі їй активну допомогу надають Г.Ф. Молотковська, О.Й. Ігощенко, Л.А. Баденко. Незважаючи на вік, у Віри Павлівни вистачає снаги відстоювати гарантовані законом ветеранські права і бути активним помічником сільського голови.

Доглянутими вулицями села ми з Анатолієм Павловичем пересувалися пішки і за допомогою його службового автомобіля. Голова громади з гордістю говорив, що працівники сільради доклали багато зусиль, аби цього року Долматівка щодо благоустрою стала одним з кращих населених пунктів району. І копітка праця громади не залишилася не поміченою: районна рада відзначила орган місцевого самоврядування грамотою і премією.

Прийшов час залишати затишну атмосферу сільської місцевості і вирушати назустріч буденним справам і проблемам. І саме у ці хвилини побачив милу і зворушливу картину: лелек на старій водонапірній башті. Ці граційні і красиві птахи, символи миру, спокою і достатку вже не один рік гніздяться у цьому місці. А це означає, що село житиме і розвиватиметься попри усі негаразди нашого життя. Тож миру тобі, Долматівко!