«Бандитським став Київ», – сказав мені добрий знайомий, киянин, у якого я розпитувала дорогу до Адміністрації Прези-дента, де мала відбутися прес-конференція із Віктором Януковичем.

Київ я знаю погано, а про Банкову тільки чула. До того ж надзвичайно хвилювали дві обставини. Перша – поїзд приходив об 11.15, прес-конференція розпочиналась о 12.00. Друга, головна, – я не знала, як дістатись до знаменитої Банкової. Це вперше за всі роки моєї роботи в газеті журналістів з глибинки запрошували поспілкуватись із главою держави, а не з кандидатом у Президенти. І не на якихось задвірках, а в головній будівлі країни.

Від свого знайомого я тільки й дізналась, що до Києва щодня прибувають з Донецька «братки». «Якщо з інших міст приходить поїзд з 13 – 15 вагонами, то з Донецька – вагонів 20. Виходять з них хлопці, мовляв, ну що, не чекали? Так що будь уважною у метро. Обчистять тільки так», – нажахав він мене. Але як проїхати до Адміністрації, не розповів. Не знав. А я не хотіла його засмучувати тим, що з Херсона їду у 21 вагоні.

Озброївшись такими враженнями, об 11.15 я ступила на перон Київського вокзалу. Треба було «закинути» у камеру схову сумку зі спортивним костюмом, проїхати кілька зупинок на метро і знайти центральну у всіх відношеннях будівлю. Таксі, зважаючи на пробки, взяти не наважилась. Якщо спізнюсь сама – це буде моя провина. Якщо таксист – я собі цього не пробачу.

У метро зайшла, як на мінне поле (після таких-то застережень!). Але у вагоні їхали поряд зі мною в основному студенти, жінки й інтелігентної зовнішності чоловіки. До того ж і на вокзалі, і в метро трап-лялись люди у камуфляжній формі з раціями. Але міфи про «донецьких» таки бродять серед киян, бо запитання про Банкову викликали дивну реакцію. Мабуть, люди думали, що я «донецька» і приїхала до Києва по якусь посаду, тому відповідали неохоче: «Ми там не були, не знаємо». Допоміг потрапити до резиденції Президента юнак у міліцейській формі. Я добряче хвилювалась, бо перед тим мені неправильно вказали дорогу, і я встигла зробити чимале коло під циганським дощем (це – коли і дощ іде, і сонце світить). Довелось повертатись. Міліціонер провів мене через кілька постів і показав, де ж той «третій під’їзд», до якого потрібно було зайти.

Така система охорони, яку я побачила в Адміністрації, існує в американському посольстві, в аеропортах. Тобто нічого надзвичайного. Сумку пропускають через спеціальну камеру, сама проходиш через металошукач, віддаєш на зберігання мобільник, і – йдеш до конференц-зали. У будівлі Адміністрації легко заблукати, особливо з незвички. До того ж усі мої колеги давним-давно вже пройшли пропускник і, мабуть, уже спілкувалися з Президентом. (Мій годинник показував 12.03.) Охорона в мундирах поводила себе надзвичайно коректно, по-діловому, ніхто пальців віялом не ставив. До конференц-зали треба було піднятися ліфтом на третій поверх, а тоді, сходами, на четвертий. Коли я підійшла до дверей зали, у мене ще раз перевірили документи та сумочку і зробили зауваження: «Ви запізнюєтесь». Я ступила на зелену доріжку, і мені стало не дуже комфортно: ліворуч біля входу скромно «притулась» Ганна Герман, а камери, об’єктиви фотоапаратів, а також усі очі присутніх були звернені на вхід: чекали Президента. Я відчула напругу в тому чеканні і якесь легке розчарування. Ще б. Я пройшла під пильним поглядом камер по зеленій доріжці до сцени і повернула ліворуч, до вікна. Всі місця були зайняті, а біля вікна стояли люди, обличчя яких я бачу по телевізору. Нарешті одне вільне місце відшукала і всілася.

У цей час зайшов Президент. Він пройшов тією ж зеленою доріжкою до трибуни. Запрацювали камери і фотоспалахи. Прес-конференція почалась.