|
Як меч каральний — рідне Слово
22.02.2024 / Газета: Чорноморські новини / № 8(22486) / Тираж: 8525
Ми кажемо, не замислюючись: мова. І в слові цьому — все: наша відданість рідній українській мові, її державність, наша любов до рідного слова — добре, коли незрадлива, не позірна… А ще — наша зброя і захист наш… О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співучий грім батьків моїх, Дітьми безпам’ятно забутий. Уперше прочитав ці рядки в далеких роках юности, в тому підлітковому, ще майже дитячому, віці, коли, пізнаючи життя, у всьому вбачаєш таємниці, до яких дошукуєшся з упертістю і натхненням. Невситима допитливість, одвічна хлопчача цікавість врешті випхали на горище в рідному домі. Дім був незавершений, добудовувати його почали за кілька років перед війною, коли батьки ще лише побрались — щоб жити всією сім’єю. Потім зайшли на Буковину москалі, їх змінили румуни з німцями, по війні знову совєти… Половина родичів, з ними й батько, подалися на еміграцію. Були то впереваж вчителі — традиційна для старих буковинських родин професія… Нова влада не довіряла їм, завозила своїх… Старе, потемніле від часу родинне гніздо, зацілівши після таких тарапатів, звісно ж, не могло не ви- кликати гостру підліткову зацікавленість. По ретельному обстеженні — попри всі мамині заборони — таки дістався до його найбільшої таємниці. У застрішші, куди крізь вузьку щілину тільки й могла просунутися тонка дитяча рука, несподівано намацалося щось паперове — а до паперу вже зроджувалась природна схильність душі. Та душа завмерла від радости, коли на світ з’явився аркуш, дрібно списаний у стовпчик. При світлі слухового вікна, здувши пилюку понад двох десятиліть, прочитав округле розбірливе жіноче письмо, властиво, перші рядки вірша: О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!.. Що могла зрозуміти дитина, хоч і школяр уже, з того вірша? Наважився показати мамі, хоч горище те було під суворою забороною. Мама, звісно ж, вихопила той листочок з дитячих рук і вже намірилася вкинути у піч, але в тій же хвилі аркуш з віршем було перехоплено. Далі відбулася довга й застережлива бесіда про «боронь, Боже, показати комусь цей листочок чи прочитати з нього вголос бодай рядочок, бо тоді всіх нас вивезуть у сибірські сніги та морози, а може, й уб’ють, а коли вже так сподобався вірш, то краще вивчити його напам’ять, а листок все-таки спалити». Звісно, слухняний син усе ж таки був рішуче проти спалення аркуша зі зшитка рідної тітки, маминої сестри Євгенії, вчительки, що загубилася десь в емігрантських світах. Обіцяв мамі (от нехай Боженька покарає його, якщо порушить цю обіцянку, або поб’є грім), що нікому нізащо не прохопиться про цього вірша. «Колись, може, й сповниться все, написане поетом у цьому вірші. Так само й ти ніколи не зраджуй нашої рідної української мови», — завершила мама ту розмову. О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев… Вічні, як Отченаш, рядки, що вихопилися з виповненого болем за все українське поетового серця (ще попереду чекали на нього страждання: еміграція, смерть сина, Олега Ольжича, в нацистських катівнях)… Осяй мій рай і розлетися Дощами судними над ним. І не треба думати, що сьогодні це вже не актуальне. Що ми всі порозумнішали, що бережемо рідне Слово. Ой, ні… Вже падають на наші голови ті судні дощі у вигляді ворожих ракет — з боку тих воріженьків (ах, тоті ворі-женьки, не пощезнуть вони, як сонце випиває ранкову росу, а тільки тоді, коли міцно триматимем каральний меч свій), заради котрих століттями забували все рідне, а наперед усього — Слово своє, Богом дане. І ллється, ллється праведна кров наша, бо довірились воріженькам, чужим і нашим таки, відколи нового життя прелюд нас тішив та розслабляв, та ледь що й самих себе не забули, не те що Слово рідне… О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним… Міжнародний день рідної мови… Це було вчора. То що ж, сьогодні вже можна й виходити з її стихії, вже попускаємо собі, вже не пильнуємо за тим, як розмовляємо — бездумно забуваємо рідне слово, зачувши звернене до нас московитське, не стежимо, щоб не прорвався ні суржик, ані жодне погане матюччя?.. Слово рідне з нами — на все життя. Від самого дитинства. Добре, коли нашого дитинства. Й обов’язково — дітей та онуків наших. А коли й було там чуже, то з роками таки пробилося рідне, як проростає трава і злаки там, де пролилась кров за Вітчизну. Автор: Роман КРАКАЛІЯ
|
Пошук:
Автор
По данным Международной федерации диабета (IDF) за 2021 год, от диабета страдают 10,5% людей в возрасте от 20 до 79 лет и половина из них не знает об этом. Согласно прогнозам, к 2045 году этим заболеванием будет болеть на 46% больше — каждый восьмой взрослый или 783 миллиона человек. Эта перспектива пугающая, но не удивительная, учитывая текущую ситуацию
Під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України, Одеська національна наукова бібліотека, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної та Одеської міської рад, Українського інституту книги, Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація» та Всеукраїнської громадської організації «Бібліополіс» проводять Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Останні моніторинги:
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 25.04.2024 / Вечерняя Одесса
|
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.014 |