Шановна громадо, дорогий читачу! На сьогоднішній день українська держава пройшла великий шлях. Все далі відходять в історію події початку 90-х років. Тепер вони стають здобутком мемуарної літератури. І хоча найціннішими спогадами є ті, що написані по свіжих слідах, ця книжка сотника Устима не втратила цінності, тим більше, що уривки з неї були опубліковані значно раніше, в 90-х роках ще в російському часопису «Солдат Удачи», на них ґрунтувалася збірка «Війна у натовпі, у новому тисячолітті деякі уривки друкував український часопис «Волонтер».

Переважна більшість учасників таких подій, нажаль, не взялась за перо, не усвідомлюючи, що відбувся величезний історичний перехід з епохи в епоху. Але деякі з них, одиниці, здійснили спробу усвідомити та систематизувати досвід, як власний, так і сторонні спостереження. Перед нами яскравий приклад таких спогадів, — спроба хоч якось відобразити події, що відбувалися на зламі епох, у так званий перехідний історичний період. У той час ( як, до речі, і нині) після отримання незалежності у мирний спосіб, історичні процеси стали коливатися в зворотній бік, в бік реакції та реставрації імперіалістично-колоніального режиму. Щоб яким-небудь чином віддалити військову загрозу для молодої незалежної України з боку Росії, невеличка, по суті, група, історично активних людей раптом побачила, що в даний момент треба воювати за Україну по за її межами, де метастази імперії вдавалися до безпосередньої військової агресії ( так званий «симптом крокодила»), в даному випадку -- на території братньої Грузії. Певна річ, в стратегічному плані невелика група озброєних людей не могла істотно вплинути на перебіг глобальних історичних процесів. Але в тактичному, політичному та інформаційно-політичному напрямках ця боротьба жменьки українців показала Росії, що в разі її збройного вторгнення в Україну виникне реальна війна, в якій росіяни, як мінімум, не отримають перемоги, понісши при тому несприйнятні втрати. Не буде урочистого марш-параду по українських шляхах. Пізніше подібний варіант на практиці показала перша чеченська війна. Але у 1992-1993 роках здряхліла імперська» армія колишнього СРСР ще вважала себе силою, і могла піти на безпідставні агресії. Ще радянські генерали вважали цілком прийнятним участь армії у громадянській війні та встановлення нової деспотії на теренах колишнього СРСР.

Рішучість та майстерність, з якою українські добровольці воювали за територіальну цілісність та незалежність і державний суверенітет Грузії показала, що і в Україні, як на той час, агресори отримають відсіч. Можливо, ця «несанкціонована інтернаціональна допомога» жменьки українських волонтерів Грузії викроїла для України певний період для зміцнення державного суверенітету та незалежності і обороноздатності. Нажаль, не всіма наданими можливостями Україна в цей період( як і в решту) скористалась. Але все, що залежало від нас на той момент, ми зробили. Росія навіть до цих пір побоюється відкритої війни з Україною, не зважаючи на свою чисельну перевагу та величезну «п’яту колону». Грузія до сих пір вважає Україну дружньою державою, хоч тепер вже і не завжди обґрунтовано. Грузини вважають українців своїми друзями (хоч тепер це також не завжди так).

Підтверджено також було, що залишились ще в Україні справжні козаки, не святкові ряджені декоративні «шароварники» з бляшаними шаблями, а шляхетні лицарі, що власноруч кують нашу славу, утверджують своїми звершеннями поміж людьми велич України, чиє життя показує нам зразок мужності, а подекуди й відчайдушності.

Автор книги Валерій Бобрович, відомий також як сотник УНСО Устим, на чолі загону українських добровольців воював у 90-х роках за територіальну цілісність та державний суверенітет Грузії. Про сучасну «неправильну» війну, блискучі операції, жорстокість і смерть, справжню чоловічу дружбу, тяжкі поранення і про «теплий прийом» українських спецслужб вдома, на рідній землі. Це не кабінетні мемуари, а справжня хроніка війни. Книжка для тих, хто розуміє, що війна за власну свободу ніколи не закінчується.

Володимир Ущаповський, політолог