Зауваження Конституційного Суду стосуються редакційних речей. Хіба можна визнавати вадою те, що в законі № 2222 пишеться не «прокурора», а «прокурора України», або в п. 22 ст. 85 поміняли місцями «затвердження чисельності... Збройних сил, СБУ...» на «СБУ, Збройних Сил...». Суть же абсолютно однакова.

Зміни, внесені до тексту закону, який став частиною Конституції, в основному, випливають з висновку Конституційного Суду від 12 жовтня 2004 р. Деякі слова в законі були вилучені, щоб не змінювати існуючий текст Конституції. Радилися при тому з Конституційним Судом, він схвально до того ставився. Зміни врахували зауваження КС зокрема про порядок формування Конституційного Суду, про зміст прикінцевих положень, скорочених в кілька разів. Зміни врахували зауваження і Венеціанської комісії, в т. ч. знято норми щодо імперативного мандату. Це було основним її зауваженням.

Не все можна було врахувати за об'єктивними обставинами. Наприклад, як було 8 грудня 2004 року повторити в тексті норму про те, що вибори Президента відбудуться у жовтні, тобто заднім числом?

Подібних речей у висновках Конституційного Суду вистачає. Акцент він робить на основі нюансів процедур, виписаних самим КС на основі попередніх власних рішень. Зверніть увагу: не на основі Конституції і Законів. Але ж ми пам'ятаємо і висновки Суду про третій термін президентства, про порядок формування коаліції. Наприклад, Конституція гласить: «у Верховній Раді... формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів...» і далі ... фракція.., до складу якої входить більшість народних депутатів має права коаліції. Фракція, а не депутати. А яке було рішення суду?

Конституційний Суд декілька разів у своєму висновку посилається на ст. 157, 158 Конституції та на свої повноваження. Кожен пункт його попереднього рішення від 12 жовтня 2004 р. робить те ж саме, і кожен раз там йдеться про те, що «проект не порушує права і свободи громадян, не спрямований на ліквідацію незалежності...». Та закон № 2222 тим більше нічого не порушує, бо збігається з текстом № 4180!

А роль Конституційного Суду, що випливає зі ст. 150, 157, 158, 159 Конституції, якраз до того і зводиться, — встановити, чи не несе загроз людині і державі зміна Конституції? Ні, не несе, робить висновок суд.

Але все це стосується законів та інших нормативних актів. І не стосується Конституції! Немає закону № 2222! Він зник 08.12.2004 р., ставши частиною Конституції. На її основі двічі обрані Верховна Рада і Президент, той же Конституційний Суд. Тепер же він — КС — наділяє новими повноваженнями і інститути влади, на що не має права.

Якщо так тлумачити закони, то можна відмінити Конституцію взагалі. Вона теж приймалася з відхиленнями від процедури. Наприклад, ст. 20 голосувалася 27 разів. Без неї не можна було б прийняти Конституцію в цілому, ст. 10 — 17 разів, більше 10 разів ст. 13, 14 та ін. Кілька разів — про Конституційний Суд. Скажете, не можна відмінити, не було Конституційного Суду. А рішення щодо неконституційності заборони КПУ приймали ж (і правильне рішення), хоч порушення Конституції відбулося ще у 1991 році.

Приводжу ці аргументи тому, що наша держава створювалася (і створюється) в умовах складної політичної боротьби, при абсолютній відсутності традицій демократії, при збільшенні в політичних рішеннях суб'єктивного, споживацького начала. Конституційний Суд як інститут держави не повинен стояти осторонь цих обставин і тому повинен не прикриватись формою, а вникати в зміст. Це його обов'язок, визначений Конституцією! Тим паче, що форма і зміст відповідні.

Що ж далі?

Днями я одержав листа про нинішню політичну ситуацію, епіграфом до якого є мої слова:

«Ганьба!» і «Слава!» — нуль у сумі.

Не в тому річ, хто що кричить,

А в тому, що душа болить:

Тих доста, що не здатні думать,

Ще більш — ледачих те робить!

Ледачих думати в Україні дуже багато. Але це не докір народові. Це фіксація того, що є. Бо думати люди розпочинають в умовах демократії. А де тому можна було навчитися: під Австрією, Польщею, Росією, Німеччиною чи в складі Радянського Союзу, де держава була фетишем?

Коли є демократія? Не тоді, коли влада почує кожного, а тоді, коли до кожного прислухається і робить так, як це кожному, себто, народу необхідно.

Людина буде думати, брати участь у державних рішеннях тоді, як вона бачитиме, що вона сама щось значить. А це відбувається тоді, коли влада підконтрольна народу. Якраз тому її — владу — треба перемістити до людей, туди, де вони проживають. В тому логіка реформи системи влади, розпочатої в 2004 році, а не в її концентрації в одних руках, у центрі.

Зробити слід так, як в сучасній Європі, ми ж хочемо бути європейською державою. Не можна людей зробити щасливими і успішними «зверху». Можна добитися якихось позитивних зрушень, особливо, йдучи від «нуля», як тепер. Але це тимчасово. Серйозні перетворення в добробуті, в гарантіях прав і свобод кожного можна мати лише в країні з демократичним устроєм. Форма управління і стан розвитку держави та суспільства — це абсолютно поєднані речі.

Сьогодні Конституційний Суд зробив крок у зворотному від прогресу напрямку. Вважаю, зробив політичний, а не конституційно-правовий крок. Оцінку йому дасть історія, дадуть люди.

Тепер багато залежить від Президента. Якщо він відчуває потребу долучити до потрібних перетворень усіх громадян, то ініціюватиме закони і практичні кроки в напрямку зростання ролі місцевого самоврядування, війни з корупцією, відповідальності чиновництва. Він уникатиме авантюр з перетворенням земель в товар і т. д.

Ще раз повторю: «зверху» люди не ощасливлюються. Щасливими вони можуть зробити себе самі. Треба створити їм умови. Це головне завдання влади.