У час щоподенного знахабніння влади злодіїв-заброд, млявості української боягузливо-лінивої інтелігенції, в час, коли споглядання чергового штатного «націоналіста-радикала» лиш породжує старе питання «він агент-провокатор чи просто дурень?», в цей важкий час виринає клич-запит: де ви, справжні борці, воїни, герої!?..

Дослідження донедавна відкритих і знову закритих недонищених архівів несе нам не тільки дорогоцінні байти національної пам'яті. Пожовклі папери, нетлінні фото докорінно міняють відчуття й усвідомлення грунту, суті нашого українського Я. Хто ми? Які ми? Пасивні, недалекі, безініціативні, продажні, чмошні хохло-малороси, не здатні на вчинок, як переконують нас «наші влада, телебачення, кіно? Але з попелу забуття виринають все нові неймовірно сильні постаті-титани і події-подвиги. Хотілося б, щоб про них знали якомога більше людей. І щоб оце хотіння, прагнення знати й відчувати силу свого народу стало, нарешті, однією з домінант буття сучасного українства. Бо тільки тоді, ставши поряд з нами, ввійшовши в нашу волю і честь, ці лицарі допоможуть нам повернутися до себе і здобути таки справжню Україну — сильну і щасливу, за яку вони боролися не так вже й давно. У всіх регіонах, в кожному селі і містечку нашої Вітчизни. На сході і заході. На зло леніним, троцьким і табачникам... Кожен із цих воїнів, боїв, перемог — скарбниця української героїки і вічний рушій у формуванні суті, а отже, — і долі кожного з нас та суспільства в цілому. Але 99% нас нічого не знають про них. Окрім, можливо, героїчно-трагічних, але й ганебних Крут. Хоч якраз/хоча б у цьому році була зручна нагода згадати про них — 90-річний ювілей усе ж таки! Багато з нас вірно зауважують, що досить вже плакати. Але щось мало бажаючих дослідити і розповісти про ту славу. Дай Боже, може, нарешті прорве... Бій за Вознесенськ Це було вранці 15 квітня 1920 року. 25-річний командир Окремого кінного запорозького республіканського полку (кінний полк Чорних запорожців) Петро Дяченко, важкохворий на тиф, лежав у критому фургоні. Боєприпаси вичерпалися. Частини Української армії відважилися на відчайдушний, майже рукопашний штурм вузлової станції Вознесенськ, нині Миколаївська область, повної ворожих запасів. Два більшовицькі бронепотяги обстрілювали їх з гармат і кулеметів. На позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметів насувалися 250 курсантів школи червоних командирів. Запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши собі по 3-5 штук («для себе»), але й ті були вистріляні напередодні... Кулеметник-одчайдух Петро Первухин з Харківщини учора вистріляв усі набої, підпустивши ворожу лаву на приціл і розстрілявши її, ходить між кіннотниками, благає у кожного хоч по пару патронів. Заступник Дяченка поручник Карліс Броже (латиш за національністю) атакував ворога двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися. Настала загроза знищення. Завжди перший і найшвидший, а зараз напівпритомний командир Дяченко (родом з села Березова Лука Миргородського повіту, Полтавщина) з останніх сил зміг сісти на коня лиш з допомогою козаків. «Не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, — за ним», — свідчив учасник того бою Лавро Кемпе з Володарки на Київщині. У цей час наш гармаш останніми двома стрільнами підбиває ворожий бронепотяг, а другий поспішив за закрут залізниці... Червоні курсанти не стямились, як запорожці-чорношличники з чорними прапорцями на списах та чорним знаменом «Україна або смерть» влетіли, проскочивши лаву зсередини і з боків, знищивши всіх. Воїни раділи торжеством блаженних. «Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче, як мала дитина. Інші... підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться... Були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали: «Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду! ...Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би: «О Боже, здуріла дитина!» — згадував Первухин. Цією відчайдушною атакою Чорні відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів (генерал Михайло Крат свідчив, що тоді було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32000 гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети тощо). А далі — до наступних успішних боїв Першого зимового походу, розгрому-прориву більшовицького фронту та тріумфального з'єднання з іншими частинами Армії УНР 6 травня в районі Ямполя.