Так вже вийшло, що цього 2010 року Світле Свято «Тієї Матері Святої, що в мир наш Бога принесла» (Т.Г. Шевченко) співпало з тим, що «Зі сльозами на очах» — Днем перемоги у війні.

У тій війні, яку, як ви не крутіть, підготували та спровокували ідеологи червоної та коричневої чуми ХХ століття. А саме: дві злочинні кліки, очолювані Сталіним та Гітлером. І це пора вже зрозуміти всім. Як зрозуміти й те, що саме ці кліки несуть повну відповідальність за ту м'ясорубку, в яку вони, відповідно обробивши, кинули свої народи. З німецького боку — в Берліні — це зрозуміли давно. І не носяться зі своїм фюрером та бліцкригом, вчиненим ним. А ось з нашого, переможного — в Москві — ще й досі не второпали цього і все ще похваляються і своїм вождем, і тим, що неймовірною кількістю жертв завалили відгодовану ними армаду. Бо це ж вони майже до останнього часу постачали тій фашистській машині пшеницю, сталь, вугілля, стратегічну сировину. Вони й хитренько підштовхували Гітлера до тих дій Пактом Молотова-Ріббентропа. Так ось, — щоб все це забули! — тих, хто залишився живий, вони привчили до бундючних парадів зі щедрим роздаванням медалей. А ще — розчулювали отим «праздником со слезами на глазах» та запізнілими, неначе б то, покаянними піснями по типу: «Как много их, парней хороших, лежать осталось в темноте, у незнакомого посёлка, на безымянной высоте». Чому неначе б то покаянними? Та тому, що це була теж своєрідна хитрість: щоб ми всі були вдячні за ту перемогу та... щоб ми всі забули про тих «плохих ребят», котрі підготували та вчинили ту бійню. Ось заради цього і завели і пісні, і бундючні поради з розмахуванням прапорцями — символами цієї кліки та ще й з портретами того, кого, фактично, треба було судити судом Лінча за ту жахливу підлість. Саме для цього й продовжує цю традицію вчорашня наша імперія, хоч сьогодні вже носить ім'я Федерації. А на догоду їй такий сценарій того свята підхопили і наші очільники — все ще «дядьки отєчества чужого» вже в незалежній Україні. Навіть про Свято Матері забули. Бо вже з самого початку квітня на першому національному каналі телебачення висвітлили табло: «До Свята Перемоги залишилось стільки-то днів». А усно настращали: не дай Боже хтось до цього свята не зробить то-то й то-то!.. Не відмовилися й від парадів. Ба, навіть запросили до Києва дещицю війська з тієї ж Москви... Не знаю, на чию догоду, але вкотре «этот праздник со слезами на глазах» хитренько перетворюється і в Україні на чергове прославляння «организатора наших побед» — фактично тієї червоної, досить-таки закривавленої кліки. І заради цього на другий план відсунуто Свято Матері — матері, на долю якої випала чи не найтяжча місія у згаданій війні. Бо це їй судилося оплакувати похоронки і чоловіків, і дорослих дітей. А ще — у тому безголов'ї відчайдушно боротися за виживання малечі. Інколи під бомбами! Та ще й в умовах, коли одні, відступаючи, за наказом тієї ж злочинної кліки, все палили, руйнували, щоб не дісталось ворогу, а заодно лишаючи без засобів існування й своїх громадян, а наступаючим і діла не було до того виживання. Хоча, якщо подивитися правді в очі, до того виживання не було діла й своїм... після перемоги. Бо та кліка чомусь вирішила допомагати німецьким дітям. Їм видавали пайки, в яких був і хліб, і масло, й цукор... У нас, принаймні в селах, я цього щось не бачив, де в голодні післявоєнні роки лише мати, як могла, так і рятувала своїх дітей. У вільний від роботи час! Бо саме на її плечі (війна ж якщо не забрала, то покалічила десятки мільйонів чоловіків!), саме на її плечі лягла відбудова поруйнованого. Ця ж кліка запрягла її в борону чи в плуг і це тоді ж вона й заспівала «на общепонятном»: «Я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик». І це в Україні. Де ще донедавна жінка, — а тим більше, мати! — не прирівнювалася, як то «в Північній Русі до... скотини». (Це вислів В.Г. Бєлінського). Бо в Україні вона споконвічно користувалася повнотою своїх прав та відповідною шаною і любов'ю з боку всього суспільства! І ось сьогодні, вже в незалежній Україні, доречно було би повернутися саме до такого ставлення до жінки, особливо до матері. А тому, коли так вже співпали ці два свята, замість того, щоб відраховувати дні до «праздника со слезами на глазах», чи не краще було б відраховувати їх до світлого Дня багатостраждальної «Тієї Матері Святої, що в мир наш Бога принесла»? Щоб ушанувати її належно. І вже разом з нею, без отих бундючних парадів, схилити голови та помолитись за тих «парней хороших». До речі, справді хороших! Завдяки яким та бійня, влаштована і майже програна вже в перші дні війни клікою Сталіна, закінчилась перемогою. Тією перемогою, яка й сьогодні відгукується в серцях матерів неймовірним болем за загиблими. Бо Мати — лише Свята Мати дає життя і тільки життя! Життя, а не смерть! Життя — у вічному своєму відродженні! Мабуть, тому у нас — українців, навіть у середовищі беззастережно хоробрих воїнів-козаків, які, до речі, не любили похвалятися своєю відвагою (цю їхню рису зафіксували сторонні люди!), навіть у козаків своєрідною українською Мадонною, Святим Оберегом — була Матір Божа! І чи не тому вони й свою державу з великою любов'ю, лоскотливо-ніжно та шанобливо називали: наша Ненька-Україна! Повернімо ж у свої серця саме таку шану і любов! Як це вже почав робити ректор Київського університету культури М. Поплавський, який присвятив матері цілий концерт, цілісіньке грандіозне шоу! У Києві! А треба, щоб такі концерти, такі шоу, присвячені матері, відбувалися в кожному місті, містечку, селищі, селі... З врученням відзнак, грошових премій, які матерям, повірте, потрібні не менше, ніж ветеранам! Тим більше, що подвиг матері, яка народила двоє, троє, п'ятеро, дев'ятеро дітей, — інколи інвалідів! — і воює за них з хворобами, негараздами, з п'яним чоловіком або й без нього... не рік, не два, не чотири, а ціле життя — повірте, важчий військового і, як правило, не під силу переважній більшості героїв війни!