Саме так каже українська народна мудрість, бо через рідну, материнську мову людина від самого свого народження пізнає і власний народ, і себе в ньому, а ще цілий світ, який нас оточує. Щось є сумне і трагічне у тому, що, маючи власну державу — Україну, ми ще й дотепер (на 19 році незалежності!) дискутуємо про державність української мови. Звісно, тут превалює політика, а не здоровий глузд. Значна частина громадян вже незалежної Української держави не тільки недостатньо обізнані зі своїм історичним минулим, духовною спадщиною попередніх поколінь, культурою та традиціями українського народу, а є й носіями спотвореної, викривленої, конфліктної мовної свідомості.

Невтішне становище української мови в Українській державі пояснюється двома основними (об'єктивними) причинами. По-перше, категорично бракує автентичного мовного середовища, або, просто кажучи, питомо українських мовців (яких винищено репресіями, голодоморами заледве не повністю). По-друге, триває (і набуває обертів) •анітрохи не масковане, а навпаки — масоване, російщення українців. Засоби масової інформації, зокрема телебачення, не сприяють формуванню у підростаючого покоління почуття краси рідної мови і потреби її вивчення. Проведення конкурсів знавців рідної мови, зокрема міжнародного імені Петра Яцика, — явище добре, але маловтішне. Мовну свідомість наших учнів змалку засмічено чужими назвами речей і явищ, запозиченими вимовними нормами, не питомими граматичними моделями тощо. Свого часу позбавлений рідно-мовної колискової пісні, вихований на «Чебурашках і Мауглі, гартований лінгвістичними екзерсисами наших «державних мужів , — звичайно, учень сучасної школи не володіє багатствами літературної української мови, бо «опаиував і засвоїв» сумнозвісний суржик і новомодний сленг. Відвідайте будь-яку школу, поспілкуйтесь із дітьми і ви зрозумієте: з погляду мовної освіти боротьба за впровадження рідного слова у шкільну практику де-факто стає війною із вітряками.

Душа учителя завжди радіє і болить. Радіє за успіхи дітей і болить за усі негаразди нашого буття, тривожиться за долю і майбутнє підростаючих поколінь. Справді, у рідній мові людина знаходить і впізнаваний та живий глиб минулого, і сучасність, і просвітлення майбутнього. Саме в рідному мовному

просторі можна відчути шлях, яким летить до тебе слово. Не просто так дав Господь-Творець мови народам. Словом ми структуруємо свій духовний світ, формуємо і образ культури, образ Всесвіту. І немає у світі сили, що змусила б упасти на коліна мову, народжену віками й поколіннями у людських серцях. Приймімо як заповіт для кожного з нас слова великого українця, палкого захисника та уболівальника за долю рідної мови Олеся Гончара: «Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її.