Дорогий Дмитре!

Дізнався, що в штаті Арізона в числі 2-му журналу Hayden's Ferry Reviewопубліковане есе про Вас і добірка-білінгва: український оригінал англійський переклад Ваших поезій. Дуже радий за Вас! За те, що Ваша Муза і Ваша Слава перетнули Атлантичний океан і «висадилися» в США, не повторивши помилки Магеллана. А якби Ваша Муза прийняла за Америку Карибські острови чи навіть береги Індії і висадилася там, як це зробив Магеллан, поступившись Амеріго Веспуччі пріоритетом у відкритті північно-західного материка, біди б не було. Загальнолюдська за духом і суто українська за змістом, настроєм і формою Ваша поезія прижилася б і там, осяявши найдревніші небосхили тамтешньої культури і літератури дивним і екзотичним сяйвом дуже далекої для них нашої України. А вона таки наша! Її в нас не відберуть ніякі прихватизатори-олігархи, навіть рейдери! Ні хоружівські бухгалтери на найвищих державних щаблях. На тому стоїмо! І будемо стояти! Бо що ж нам лишається?

Скажемо відбирачам-рейдерам словами Ісуса-Ганоцрі-Єшуа: їжте хліб, бо це — тіло моє! Пийте вино, бо це кров моя!». І захистимо свою землю або згинемо разом із своєю Україною, як загинув розпятий на хресті іудеями, а не Пилатом, наш Спаситель — Ісус Навін! Бо що ж є дорожче за Україну? І що ми без Неї?

Думаю про це, прокидаючись ночами, в занесеній снігами і скутій незвичними морозами дачі в Кончі-Озерній, і відчуваю, як обступає мене в абсолютній тиші самотина, така ж люта і невблаганна, як оця зима.

А ще здіймається з самого дна душі згадка про те, як на знімальному майданчику «Тіней забутих предків» співає, награючи собі на цимбалах і на волинці, 103-літній гуцул, знайдений художником фільму Якутовичем і привезений із занесеного снігом Космача, з самого серця Карпат, саньми, запряженими не кіньми, а гусеничним трактором! Бо інакше не пробилися б через гірські замети і перевали.

Старезний дід співає коломийки деренчливим, надтріснутим голосом, похиливши голову, ніби прощається зі світом. Коломийки грайливі за ритмом, веселі, а він старий-старий, мов Бескид! Голос його весь час переривається на морозі старечим хрипом, але він намагається наздогнати своїм співом танцювальні ритми і... плаче. А для фільму треба не лише його спів, але й крупні плани його самого. Тому головний оператор Юрій Іллєнко наїжджає впритул на нього, співаючого, кінокамерою, встановленою на рейках, і кричить: В об'єктив! Дивіться в об'єктив!

А старезний гуцул, плачучи, заплющує очі від нестерпного сяйва дігів, софітів і всілякої іншої освітлювальної чортівні, співає, викривляючи щербатий рот: «Згадай мене, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину...»

Серце моє заходиться з болю і від співчуття старечій немічності та дивовижній музикальності цього древнього жителя гір. Але я тоді не вмів плакати.

Плачуть всі жінки: помічниці режисера і оператора, освітлювальниці й монтажниці, звукооператорки. Плаче режисер Сергій Параджанов, стоячи віддалік під темною, як ніч, смерекою у сяйві морозного сонячного дня. Я ж плачу аж тепер, згадуючи той дивовижний спів прощання з білим світом, коли старість світить й мені у вічі і в душу, а не лише стоїть за плечем. Найчастіше плачу ночами, прислухаючись, як із самого дна душі й пам'яті здіймається і заповнює мертву нічну тишу той хрипкий, надтріснутий голос 103-літнього гуцула з Космача — дійсної тіні забутих предків. Мабуть, цей старий гуцул і його дивовижний спів, що лунає рефреном через увесь фільм, є найбільшою і найціннішою знахідкою нашої знімальної групи. Вийміть його з фонограми і ви виймете з фільму гуцульську душу!

Але до чого це я? Чому так далеко відлітає моя думка від предмета? Предмет же моєї епістоли — вихід Вашої поезії, есквайре Креміню, за Атлантику. Чи навіть за Великий Тихий океан. Прокладається шлях уже й не в інші країни, а на інші материки. Навіть на протилежну півкулю Землі! «Знай наших!» кажуть в народі.

Вітаю, радію Вашим успіхам і обнімаю Вас!