Те, що наша держава повинна набути європейських цінностей, європейського рівня розвитку, європейського рівня життя і бути незалежною — це беззаперечно! Адже за це проголосувало в грудні 1991 року все населення і заходу, і сходу, і півночі, і півдня України! Все! Та настільки дружно, що цього не очікувала навіть наша еліта! Інакше вона була би втрутилася в той процес і... ще невідомо, чи не пішов би Схід на Захід ще тоді з вилами.

Але вона, на відміну від населення, від простих громадян, була не готова до такого розвитку подій і тому, на щастя, прогавила той момент. Цікаво, що вона у тому відставанні від свого електорату так і залишилась до сьогодні. Бо оте її топтання на місці, ті її роздуми, як іти та куди йти, нагадують роздуми трьох лицарів на роздоріжжі. Та ще й перед хитро поставленим кимось каменем з написом: «Вліво підеш — смерть знайдеш, вправо — в яму впадеш, прямо підеш — відразу помреш»... Хоч і йти, як виявляється, нікуди й не треба! Треба просто виконати проголосоване народом та широко відчинити двері перед тими цінностями. І саме для них, для цінностей, а не для засилля організованої злочинності та не менше організованого дерибану держави! Ну, і звичайно ж, не для європейського хламу, як то грального бізнесу чи сумнівної якості товарів. Шкода, що наша еліта цього не зрозуміла. Бо там, де це зрозуміли — в Чехії, Угорщині, Естонії, Латвії, Литві... і де, згуртувавшись, вилущили та обрали для цього дозрілих до таких дій президентів, — там таких проблем нема. І всі вони вже давно в сім'ї цивілізованих європейських держав! А ми — все ще поза Європою! «Бо ми, — як ми, українці, вміємо, — почали між собою буцькатися лобами». Саме так це визначив В'ячеслав Максимович Чорновіл. Щоправда, «буцькатись» почали не українці, а здебільшого українська наша еліта. Еліта! Адже риба гниє з голови! І добуцькалася до того, що розбурхала людей та заміть того, щоб відчинити двері для отих європейських цінностей, широко відчинила ворота для отого дерибану. Майдан 2004 року — тобто, народ! — знову підтвердив свій вибір на європейські цінності, але... «буцькання» нашої еліти не припинилося. Їх очолив навіть сам президент! І це збило з пантелику не тільки учасників того Майдану, але й ту Європу, яка вже вдруге розкрила обійми для України, але від здивування, відкривши рота, тільки вдарила руками об поли... Бо ж знов ті ворота відчиняли не там, де треба, і не тим, кому треба! Народ це зрозумів і в січні ц.р. «прокатав на вороних» такого лицаря-президента вже в першому турі, бо... настогидло спостерігати за тим «буцьканням». Та попереду другий тур. Дуже хотілося б, щоб у ньому прості виборці зробили свою ставку на ту, що ПРАЦЮЄ НА ДЕРЖАВУ, а не займається «буцьканням». Адже те «буцькання» веде тільки до розбрату та занепаду держави. Або й до гіршого — поневолення! Хотілося б, щоб люди зрозуміли, що вибори президента — це не весела кінокомедія «Кавказская пленница». І що зовсім не смішно, якщо кандидат у президенти з'являється навіть перед очима виборців, прихопивши мимохідь (як то в тій комедії Нікулін баранячу ногу з рефрижератора), державну дачу «Міжгір'я» та ще й зі 140 гектарами землі! Сподіваюсь, прості виборці зрозуміють, що залишиться від держави після такого президента! Тому, гадаю, вони, на відміну від еліти, яка все ще «буцькається», не заблудять у своєму виборі. Та й Європа теж не чекає на такого прихопливого «жартівника» в ролі керівника держави. Отже, слово за виборцями! І це слово повинно бути усвідомлене, без огляду на ту еліту з її баранячим «буцьканням» — тільки так Україна, а разом з нею і ми! — зможемо стати заможним, європейським суспільством! «Дай нам, Боже, мудрості й відповідальності!» — саме так завершив своє звернення до виборців у березні 1998 року В'ячеслав Максимович Чорновіл, зазначивши при цьому, що «найбільше зашкодила нам роз'єднаність демократичних сил». Ото так шкодять нам оці «буцькання» і оці «буцькали». Тому й справді, дай нам, Боже, мудрості й відповідальності! Давайте, нарешті, остаточно доведемо і собі, й цілому світу, що хоч у нас еліта — оті буцькали-барани, але ми не вівці з кошари, яким, замість вівчарки, яка час від часу скубла тих баранів, хочуть всучити зубастого вовка, який на той час натяг на себе тісненьку овечу шкіру. Дай Боже!