Останнім часом М. Швидкой, спецпредставник президента Росії з міжнародної культурної співпраці, зайнявся заснуванням Російсько-українського форуму.

За взірець має Російсько-польський «круглий стіл», який уперше зібрався 10 років тому, в пору серйозного погіршення російський-польських відносин. Люди культури двох країн тоді вирішили, що вони не повинні пливти за течією. До Російсько-польського форуму претензій бути не може — справа, поза сумнівом, корисна для обох народів. Те саме слід сказати і про Російсько-угорський форум, Російсько-німецький, Російсько-руританський. Найтісніші культурні, побутові та інші зв`язки між Росією і Польщею, Росією та Угорщиною, Росією і Німеччиною, Росією і Руританією не загрожують самому існуванню російства. Ніхто не скаже бодай про найменшу можливість ополячення Росії, те саме — про мадяризацію, онімечення, руританізацію — тоді як загроза остаточної українізації Росії таки має місце. Щодо Російсько-українського форуму, то ця затія Швидкого для Росії, російства (про Україну та українство помовчимо) вельми шкідлива. Ідеться про завершення українізації Росії, розпочатої Божим попущенням у ХVII столітті. Якби українство та російство не були такі близькі і якби українство не було набагато сильнішим, треба було б радіти їхній взаємності. Але при тому, що маємо, одна стихія може вижити тільки за рахунок іншої. Українство в Росії — це загроза російству. Виживе в Росії українство — зійде нанівець російство. Нічого неочевидного, якщо дивитися на речі прямо. Але люди на кшталт Швидкого звикли косувати по боках і витати в небесах. Культурні зв`язки для них — абсолютне добро. Проста думка, що все залежить від того, про зв`язок яких культур ідеться, їм не приходить у голову. Перед нами трагедія. Правота українства в тому, що воно сильніше. Правота російства в тому, що воно хоче вижити. Кажуть, що двомовність — багатство, а не загроза російській державності. Ні, двомовність у Росії — загроза не тільки державності, а російству як такому. У Москві вже майже не чути російської мови — переважно українська. У ресторанах, пивних і магазинах з вами розмовляють по-українськи. Зустрінеш російськомовного офіціанта — плачеш на радощах. У книгарнях переважна більшість товару — українською. У Москві, Пітері є, звичайно, російськомовні школи, але навіть викладачі російської мови в позаурочний час розмовляють по-українськи. Можна почути виступ російською в Думі, але в кулуарах найбільш ревні на вигляд росіяни говорять по-українськи. Російський прем`єр на публіці поки що розмовляє російською, але в робочій і домашній обстановці — як йому зручніше, тобто по-українськи. У денний і вечірній час телеканали Росії мовлять, головним чином, українською, і лише коли глупа ніч, проривається російська мова. Серед іноземних дипломатів у Москві можна зустріти таких, хто говорять по-російськи, але більшість із них приїжджають сюди з непоганою українською. У російській армії офіційна мова команд, звичайно, поки що російська, але насправді — українська. Російську команду можна почути, коли на плацу начальство у званні не нижче від генерала, проте в штабній обстановці й воно влаштовує розноси українською. Українізатори Росії кажуть: «Ну й що такого? Адже населення не залишиться німим. Російство зміниться на українство. Хіба мова Тараса Шевченка й Лесі Українки — це погано?» Благодушно дивуються, коли їм кажуть, що Господові взагалі-то угодним є принаймні деяке розмаїття у Всесвіті, що кожна мова — неповторна барва світу, відтінок Божого замислу. Україна не шкодує сил і грошей для закріплення своєї культурно-ідеологічної присутності в Росії. Київ лютує, що в Росії не зовсім ще затвердилася українська версія історії, що там піднімаються на щит герої не українського, а російського минулого. Україна, по суті, наново колонізувала Кубань. Там не звучить російська мова — тільки українсько-козацька. Відкрито діють організації, котрі ставлять за мету повернення Кубані Україні. Київський мер Черновецький, він же Льоня Космос, буває на Кубані частіше, ніж деінде, повторює і повторює, що Кубань — українська земля, що росіяни — жлоби, які втримують чуже. На вулицях кубанських міст і станиць Україна роздає всім охочим свої паспорти, аби було кого захищати, коли прийде час для примушення Росії до миру. Недавно Льоня Космос у віршах власного творення пообіцяв послати на Кубань українську рать. Якби українство одного разу усвідомило, що становить загрозу російству, воно, звичайно, поводилося б великодушно: українська попса не прагнула б завоювати Росію, цю країну обходили б діячі української культури. Одне слово, Україна забула б про Росію років на 50, поки російство не розвинулося б настільки, що загроза українізації минула б назавжди. Але цього бути не може, бо цього не може бути ніколи. Залишається сподіватися на диво та ще трішки на те, що гроші, виділені Києвом на проект того ж Швидкого, майже всі буде розкрадено в Києві ж, а залишені крихти безслідно зникнуть у Москві.