Тези до виступу на науково-практичній конференції, присвяченій 30-річчю Народного руху України, яку провела 10 вересня кафедра історії та етнографії України (завідувач — професор Г.І. Гончарук) Одеського національного політехнічного університету

Потолочений, знівечений наш Край, ніби потолочене дикими биками жито, стенався усім своїм пагінням, своїми чесними дітьми у дні лютих комуністичних морозів та суховіїв, аби пізніше, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років, забуяти тисячами і мільйонами блакитно-жовтих знамен у Живій Ріці єднання Заходу і Центру, Півдня і Сходу України, зокрема й на землі Запорожжя у дні п’ятсотліття козацтва, на Софіївській площі Києва, у кращі роки Руху в нашій Одесі, на численних мітингах та маніфестаціях по всій Україні, котра, розбуджена Провісниками Національної Свободи, повстала проти московського рабства і постала перед усім світом не лише у сльозах осквернення, а й у красі оновлення, у силі й надії Відродження.

Першими з-поміж гідних синів і дочок України, що наприкінці XX століття виборювали переможну ходу України до незалежності, зазначав у своїй книзі-історії Руху професор Григорій Гончарук, були саме рухівці. Утворивши громадсько-політичну організацію, альтернативну комуністичній партії, рухівці ідеологічно й організаційно змогли очолити визвольну народну хвилю. Наприкінці XX століття вони підхопили естафету від своїх попередників — багатотисячних лав борців за Україну від часів іще Козацьких змагань, від гетьманів Хмельницького, Мазепи, Орлика, від кирило-мефодіївців (з Костомаровим та Шевченком), від учасників Української революції 1917—1923 років включно з холодноярівськими подвижниками, від ОУНівців та воїнів УПА, дисидентів, шістдесятників з незламним Василем Стусом — і в нових умовах, у наших з вами часах, спромоглися до відновлення Української держави, до проголошення її Незалежності. Було подолано неймовірні труднощі та складнощі — економічні, соціальні, національні, духовні, політичні — як наслідки столітніх поневолень, польського, австрійського, а надто російського колоніального гноблення, які залишилися не лише в матеріальному бутті народу, а й у духовності, морально-психологічній сфері, у свідомості українців.

Де є камінь такий на шляху,

Щоб на нього не збили ми ноги? —

писала колись, уже давно, Леся Українка. Але ми знаємо, що на нашому шляху до відродження Української держави поставали тисячі таких «каменів». Долаючи їх, кращі із кращих наших борців за Україну гинули, але не припинялася священна битва за порятунок нації. Їхня кров тепер у підмурівку нової Держави, як і в наших серцях, зокрема й рухівців. Роль рухівців у відновленні Незалежності оцінена і на Небесах, і в народів десятків країн світу. Досить пригадати Установчі збори Руху 1989 року і подальші з’їзди, щоб відновити у пам’яті зливи привітань, колони гостей на наших зібраннях з усіх континентів земної кулі. А наш парламент і наш перший Президент відновленої країни на повний голос з високої парламентської трибуни заявили: головна, визначальна сила, що спромоглася до проголошення Незалежності України, — це був Народний рух.

Звідтоді траплялося у нас усього — й успішні роки утвердження демократичних засад у державобудівництві, й економічні прориви у світ ринкової економіки, й ідейно-політичні сутички зі своїми, внутрішніми, недругами чи й ворогами. Та все це позаду. Як, на жаль, позаду й наша участь у керуванні процесами відродження економіки, культури, духовності народу. Сьогодні ми залишаємося фактично спостерігачами на чужому святі, на якому ґаздують не рухівці, а інші громадсько-політичні гравці, передусім т. зв. «слуги народу». Маємо тепер утерти свого писка і думати-гадати, як нам далі: бути чи не бути?..

Сьогодні, після перемоги на виборах партії «Слуга народу» і самого нашого головного слуги — Президента, в країні складаються нові суспільно-політичні, економічні, державобудівничі, націокультурні умови.

На мій погляд, наша партія проспала виборчий процес, що завершився для нас повною поразкою. Ні фракції не маємо у Верховній Раді, ні бодай невеличкої групи мажоритарників. Хіба можна було залишатися лише в ролі підтримувачів учорашніх «великих керманичів»? Участь у таких іграх, як пам’ятаємо, не приносила нам успіху ще з часів обрання-переобрання Л. Кравчука, як і наше «смикання» під час його правління через протиборство Івана Драча та В’ячеслава Чорновола.

У дні виборчого процесу народ України не чув голосу рухівців щодо оцінки внутрішньополітичної ситуації, програм тих чи тих політичних сил, отож і не міг під час самого процесу голосування внести бодай якісь корективи. Така поразка вимагає принципової оцінки діяльності як керівних органів партії, так і окремих її персон. Наш центр уже давно мав би скликати Всеукраїнські рухівські збори, аби ми одержали всебічний аналіз промахів, невдач, поразок і настанови, на завтрашній день.

Ось найперше запитання, яке напрошується поставити: де, у якому підпіллі перебувають члени колись доволі масової організації? Чому у більшості областей, як, скажімо, і в Одеській, люди не бачать бодай якихось кроків, сигналів діяльності міських чи районних організацій? Розгублено актив, зокрема і т. зв. «старої гвардії» Руху. Не відбуваються регулярно засідання проводу ні в центрі, ні на місцях, тож нема про що і нема кого інформувати про ухвалення бодай якихось рішень. Не дивно, що й у багатьох ЗМІ у дні відзначення 28-ї річниці Незалежності України не прочитаєш про звитяжний, жертовний чин, внесок рухівців у святу справу відновлення нашої суверенної держави. У багатьох газетах нема навіть повідомлення про саме існування Руху як такого.

Що ж нам робити далі, як діяти? Головне — визначити можливий сегмент участі у державотворчих процесах, у відстоюванні економічних інтересів у боротьбі з корупціонерами не лише держави, а й кожного українця, його родини. Аби вийшли наші люди із зачарованого, передусім олігархами, кола бідності, безвиході. Щоб не допустити зміни курсу у європейському виборі самої країни і припинити європейський, азійський чи американський вибір на виїзд самих наших громадян. Пам’ятаймо, що є у світі сили, котрі надіються зробити Україну з її чорноземами та молочно-медовими річками чи то вільною територією для нової колонізації, чи, назвемо це умовно, пустелею з незначною кількістю аборигенів, достатньою для обслуговування прийшлих.

Ми можемо й повинні цього не допустити. Рухівці у нелегкому двобої з такою гідрою, якою була у нас більшовицька партія, всеславно перемогли. Народ ішов за нами на крутих поворотах долі. Народ наш і сам уже вміє гарно й швидко організовуватися, що підтвердили не лише Революційні Майдани, а й Хода переможців, сьогоднішніх і завтрашніх, у битві з Росією — агресором, міжнародним злочинцем. Тільки б і нам, рухівцям, не дрімати, йти у ногу з відчайдухами, а найчастіше — попереду. Народ добровольчими загонами, волонтерськими зусиллями і відновлюваними Армією та Флотом постав непереможною силою проти трьохсотлітньо загостреного на Україну російського витоптувача Людності і Людяності. І з серця нашого до всіх близьких і далеких друзів-однодумців, як і до далеких незнайомців, злітають слова присуду ворогам і запевнення усім нам:

Козацька нація тримає оборону,

З усіх земель, з усіх країв у бій летить-спішить —

З негідника кремлівського зіб’є корону,

Не буде він у нас ні править, ані жить!

На рухівських зборах, у первинних організаціях маємо якнайшвидше ухвалити рішення щодо нашої діяльності в нових політичних, соціально-економічних та націокультурних умовах. Маємо обрати нові напрямки в роботі, визначити нові смисли діяльності. На противагу діям «єдинопартійної коаліції» у Верховній Раді можлива активізація нашої позапарламентської діяльності у співпраці з тими політичними організаціями, громадськими рухами, які можуть і діють критично щодо окремих рішень правлячих сил, а надто тих, що йтимуть проти сподівань і потреб широких мас. Наша конструктивна опозиція може певною мірою унормовувати формат участі самого народу в управлінні державою, до чого чуються заклики і від «головного слуги» народу. Коаліції, якої колись прагнув Рух, але так і не зміг її досягти, і тепер створити не вдасться. Та й чи потрібно? Нам належить ефективно співпрацювати поза парламентом (або й у самому парламентському товаристві) з ідейними однодумцями. Народ відчує відродження Руху, його розум і серце, тоді, коли ми вноситимемо слушні корективи щодо ухвалюваних у Верховній Раді важливих законів.

А яке широке і благодатне поле для роботи — контроль виконавчої влади! Тільки б він був не просто галасливим, а чітким, принциповим і чесним за пропонованими варіантами, технологіями, оцінками. Навколо цієї рухівської діяльності й розростатиметься актив громадянського суспільства і, власне, актив Руху.

Як показує експертний аналіз (він широко подається в газеті «День» від 26—27 липня ц.р.), більшість депутатів усіх парламентських партій, окрім «слабенького» у цьому сенсі «Голосу», мають свій бізнесовий інтерес у різноманітних фінансово-промислових групах, об’єднаннях тощо й намагатимуться у комітетах, фракціях і на пленарних засіданнях опосередковано чи й неопосередковано лобіювати відповідні бюджетні вливання, створення тепличних умов для тих чи тих галузей, напрямків використання державних коштів, тобто коштів платників податків… На цих напрямках багато з нинішніх депутатів-переможців і в 2017, і в 2018 роках мали мільйонні й мільярдні гривневі чи інвалютні виробничі й торговельні відносини навіть з країною-агресором. Чим це не гаряче поле для аналітичної та політико-правової принципової дослідницької роботи для рухівського активу з експертів, науковців, політиків?

Не претендуючи на вичерпний огляд можливих форм активізації Руху в нових умовах за новими смислами і необхідними напрямками, закликаю, в тому числі й учасників сьогоднішньої конференції, наполягати у своїх рішеннях та рекомендаціях НРУ якнайшвидше виробити (на з’їзді, спеціальній конференції, у наукових експертних колах) нову стратегію його участі в житті народу, справжнього заглиблення у проблеми виживання й розквіту нації.

Тож, будімось, борімось — поборемо!