1 вересня минуло 80 років від початку Другої світової війни. Основні міжнародні меморіальні заходи до цієї дати пройшли у Польщі, яка у вересні 1939-го стала жертвою двох тоталітарних режимів — гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР. У цих заходах взяли участь представники близько 40 держав, у тому числі 20 президентів, серед яких і Президент України Володимир Зеленський.

У своєму виступі президент Польщі Анджей Дуда зазначив: «Друга світова війна — найбільше горе людства. Мільйони людей полягли у ті часи. Тому ми зобов’язані засвоїти ті уроки і більше ніколи їх не повторювати». За останніми даними, загалом під час тієї війни загинули від 50 до 70 мільйонів людей — громадян десятків країн світу.

Нагадаємо, Другій світовій війні передували такі ганебні події, як насильницький аншлюс Австрії у березні 1938-го, Мюнхенська змова 30 вересня того ж року, жертвою якої стала Чехословаччина, а також сталінсько-гітлерівська злочинна оборудка — підписання у Москві 23 серпня 1939-го угоди про ненапад між Третім Рейхом та СРСР, так званий «пакт Молотова-Ріббентропа» з таємним додатковим протоколом, у якому визначалися сфери взаємних інтересів обох тоталітарних режимів у Східній Європі та проходження кордону між ними при розподілі Польщі у вересні 1939-го.

Злочинна угода, підписана у Мюнхені 30 вересня 1938 року, — один з найганебніших проявів політики «умиротворення», що проводилася напередодні Другої світової війни урядами Великої Британії і Франції з метою домогтися змови з нацистською Німеччиною за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи. Цю оборудку Парижа і Лондона з Гітлером засуджував прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль: «Якщо країна, обираючи між війною і безчестям, обирає безчестя, вона отримує і війну, і безчестя». Ці слова великого британця хотілося б нагадати деяким проросійським «пацифі-стам» в Україні, які закликають до миру шляхом капітуляції перед Москвою, що може лише заохотити кремлівську камарилью до подальших агресивних дій проти нашої держави.

Спроби створення української автономної республіки — Карпатської України (жовтень 1938-го — травень 1939-го) — у складі Чехословаччини є особливою сторінкою в історії боротьби українців за свою свободу і незалежність, хоча їй і не судилося тривале існування через початок загарбницьких воєн Гітлера на Заході і Сході Європи. Незважаючи на те, що до Першої світової війни українці Закарпаття перебували у складі Угорщини з її асиміляційною політикою щодо національних меншин, вони зберегли українську ідентичність і прагнення до Соборної України. За умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919-го Закарпаття уві-йшло до Чехословацької Республіки під назвою Підкарпатська Русь. Наступного року вона отримала право здійснювати самоврядування. У складі Чехословаччини Підкарпатська Русь розвивалася в умовах демократії з усіма її правовими інститутами та громадянськими свободами.

З осені 1938 року проблема Підкарпатської Русі (Карпатської України) стала однією з актуальних у європейській полі-тиці. Свою зацікавленість у долі цього краю демонстрували Німеччина, Угорщина, Польща та СРСР. 8 жовтня 1938-го було утворено перший автономний уряд (Рада міністрів Підкарпатської Русі), який очолив проугорський русинський лідер Андрій Бродій. До складу кабінету увійшли діячі як русофі-льського, так і українофільського напрямків. Однак проугорська політика А. Бродія, який ще до свого призначення вів таємні переговори з Угорщиною про приєднання краю, викликала незадоволення українського населення Закарпаття і стала причиною його усунення з посади 26 жовтня центральним чехо-словацьким урядом.

Новим прем’єр-міністром був призначений доктор теології о. Августин Волошин (1874—1945), який заснував й очолював Народно-християнську партію. А. Волошин сформував свій кабінет винятково з українців. Одне з найважливіших розпоряджень цього уряду — про запровадження на території краю української мови як офіці-йної. До розбудови Карпатської України долучилися й українці з Галичини, Буковини, Волині, Наддніпрянської України, Слобожанщини.

27 жовтня 1938 року газета «Нова свобода» опублікувала звернення А. Волошина «До всіх українців по цілому світі», в якому висловлювалася віра в те, що великий 50-мільйонний український народ не допустить, щоб наші віковічні вороги наклали на нас пута.

В останні місяці 1938-го Гітлер демонстративно підтримував Карпатську Україну, плануючи використати її в майбутньому для антипольського руху в Галичині й на Волині, а також шантажу СРСР. 7 грудня було підписано німецько-карпатоукраїнську угоду про співпрацю. І все ж Гітлер не міг не задовольнити територіальні забаганки свого потенційного союзника — правителя Угорського королівства Міклоша Горті, який зазіхав на всю Карпатську Україну з перших днів її існування.

2 листопада рішенням підконтрольного Гітлеру Першого Віденського арбітражу північно-західна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачівський і Севлюський повіти) були передані Угорщині. На цій території площею 1700 кв. км були найродючіші землі, основні залізничні вузли та найбільші міста — Ужгород, Мукачево, Берегове. У цих повітах, які складали до 12% території регіону, проживало близько 175 тисяч осіб різних національностей, у тому числі понад 33 тисяч українців.

З огляду на обставини, 10 листопада столицю Карпатської України перенесли до міста Хуст, де й розмістився уряд А. Волошина. 22 листопада празький парламент ЧСР ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, внаслідок чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців (русинів). Із 1 грудня 1938-го Підкарпатська Русь почала називатися Карпатською Україною. 22 січня 1939-го у Хусті вперше було офіційно відзначено 20-річчя проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР. Таким чином закарпатці продемонстрували світові загальноукраїнські устремління.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до Сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% виборців і практично всі проголосували за Українське національне об’єднання (УНО), очолюване А. Волошином. Це був перший на українських землях парламент, обраний загальним таємним голосуванням.

Але цій державі не судилося довге життя. Уже в ніч із 13 на 14 березня угорські війська вступили на територію Карпатської України. Угорське командування планувало якнайшвидше захопити Хуст й заарештувати українських урядовців та парламентарів, щоб не допустити відкриття Сейму Карпатської України. У той час, коли гортистське військо вже топтало землю Карпатської України, 15 березня новообраний голова Сейму Августин Штефан проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Були затверджені державні символи: прапор — жовто-синій стяг, гімн — «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» та герб у вигляді зображення червоного ведмедя на правому півполі із синьо-жовтими смугами та тризубом — на лівому півполі. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем’єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая. У своїй промові на засіданні Сейму Августин Штефан, зокрема, зазначив: «Український народ не є гостем у Карпатській Україні! Більше як тисяча триста років заселює він цю землю. Тисяча кількадесять років тому назад він брав участь під проводом князя Олега Віщого в поході на Царгород разом з іншими українськими племенами київської держави…».

Схиляючись до думки віддати все Закарпаття Угорщині, Гітлер намагався прив’язати її якомога тісніше до своїх агресивних планів. І це йому, зрештою, вдалося. 24 лютого 1939 року М. Горті оголосив про приєднання Угорщини до антикомінтернівського пакту. На початку березня А. Волошин звернувся з телеграмою особисто до Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під протекторатом Третього Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною. Але німецький консул у Хусті, який переслав звернення А. Волошина до Гітлера, порадив українцям «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може прийняти Карпатську Україну під свій протекторат».

Сподівання на підтримку з боку Третього Рейху було великою ілюзією, бо Гітлер дбав лише про власні загарбницькі інтереси, й вирішення «україн-ського питання» аж ніяк не входило в його злочинні плани стати єдиновладним правителем Європи. На той час фюрер уже «розчарувався» в українських націоналістах і, до того ж, не хотів дратувати Сталіна незалежною українською державою, розраховуючи згодом зробити його своїм тимчасовим союзником у розподілі Польщі та забезпечити нейтралітет з боку СРСР у війні проти Франції.

Для захисту незалежності і боротьби з угорськими та польськими військовими формуваннями 9 листопада 1938 року при допомозі діячів ОУН, зокрема Михайла Колодзінського та Романа Шухевича, постали збройні сили Карпатської України — Організація народної оборони «Карпатська Січ», першим головним командантом якої було призначено Дмитра Климпуша (1897—1959). (Син Д. Климпуша — Орест — є батьком ексвіцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванни Климпуш-Цинцадзе, нинішньої депутатки Верховної Ради від партії «Європейська Солідарність». — О.В.).

З перших годин угорського вторгнення частини «Карпатської Січі» вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника, не маючи жодних шансів вистояти в цій конфронтації. Карпатська Україна не мала достатніх засобів для оборони проти мадярської агресії. Невелика група хустських гімназистів і семінаристів та галицьких оунівців і карпатських січовиків прийняли бій на Красному полі 16 березня 1939 року під Хустом, але потуги були надто нерівними. Чеське військо, яке ще перебувало на Закарпатті, не наважилося чинити опір мадярським загарбникам. 18 березня більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами, які взяли в полон кількасот карпатських січовиків і всіх їх до кінця місяця розстріляли. Частина карпатських січовиків продовжила вести партизанську війну проти мадярської окупації краю. Деякі намагалися перейти до Польщі та Румунії, але більшість з них польські й румунські прикордонники розстрі-ляли на місці або передали мадярам. Польща всіляко сприяла Угорщині в окупації Закарпаття. Щоб не допустити на свою територію українських політичних і військових втікачів, вона висунула війська до кордону з Карпатською Україною.

За кілька днів березня 1939-го угорські війська знищили кілька тисяч учасників опору в Карпатській Україні, десятки тисяч були запроторені до угорських концтаборів. Захопивши Карпатську Україну, угорська окупаційна влада запровадила на Закарпатті воєнний стан й утворила військову адміністрацію. Каральні органи взялися до «зачищення» краю від «українських націоналістів». Найжорстокішого переслідування зазнали карпатські січовики та національно свідома інтелігенція, а також колишні державні діячі Карпатської України. Після 22 червня 1941-го угорська армія як союзниця Німеччини, разом з гітлерівськими військами почала нищити Велику Україну.

Попри спроби А. Волошина здобути підтримку з боку Франції та Британії, уряди цих країн байдуже поставилися до угорської окупації Закарпаття, оскільки їм самим уже загрожувала агресія з боку Третього Рейху. До кінця березня 1939-го А. Волошин, депутати парламенту і члени уряду Карпатської України виїхали до Чехословаччини. Після тривалого перебування в Югославії, Австрії та Німеччині А. Волошин відійшов від політики й поселився у Празі, де став професором, а згодом — ректором Українського вільного університету. Його науковий доробок — 42 книжки, переважно підручники для шкіл карпатоукраїнського регіону українською мовою, сотні публіцистичних і наукових статей з проблем економічного, освітнього, культурного, релігійного, громадського і політичного життя краю.

Коли у травні 1945-го радянські війська вступили в Чехословаччину, близькі до Августина Волошина люди радили йому виїхати з Праги на Захід, але він відмовився, сказавши: «Усе, що я зробив, було на користь Закарпатській Україні, крім того я ніколи й нікому не робив шкоди». Як і багато інших діячів того часу, що жили за межами Радянського Союзу, він не уявляв усієї підступності тоталітарного режиму Сталіна. Ще того ж травня його заарештували радянські енкеведисти. Вина А. Волошина перед злочинним сталінським режимом полягала в тому, що він народився українцем, любив свій народ, бажав йому щастя і добра, боронив його мову, історію та звичаї, вірив у можливість для українців мати власну незалежну державу.

За офіційною версією сталінсько-беріївських катів, 70-річний А. Волошин помер у Бутирській тюрмі Москви 19 липня 1945-го від паралічу серця. Однак, за спогадами міністрів уряду Карпатської України — лікаря М. Долиная та юриста С. Клочурака — енкеведисти закатували президента Карпатської України ще 11 липня в Лефортовській в’язниці, де він утримувався з моменту арешту й пережив вісім тяжких допитів і тортур. Місце його поховання не встановлене й досі. А. Волошина спіткала доля тисяч українських патріотів, видатних діячів науки і культури, безіменні могили яких розкидані на просторах комуно-ординської Московії…

15 березня 2002 року Августина Волошина посмертно удостоєно звання Героя України. До речі, він — перший діяч, удостоєний цього звання посмертно, і єдиний, хто отримав цю найвищу відзнаку, не будучи громадянином України.

Слід зазначити, що опонент А. Волошина — А. Бродій також став жертвою сталінського режиму: 25 листопада 1945-го він був заарештований в Ужгороді органами НКВС і в травні 1946-го засуджений до смертної кари за колабораціонізм із гортистським режимом.

* * *

У 30-х роках минулого століття Августин Волошин став самовідданим провідником закарпатського українства, відірваного від Великої України й поділеного між іноземними державами. У Радянському Союзі, а також у країнах колишнього «соціалістичного табору», зокрема в Угорщині й Чехословаччині, впродовж багатьох десятиліть правда про події в Карпатській Україні була під забороною. Протягом довгого часу ідеали героїв-січовиків Закарпаття свідомо нищилися, їхні імена паплюжилися. І все ж, справа борців за Карпатську Україну не пропала марно. У 1945-у Закарпаття об’єдналося з радянською Україною, а в 1991-у стало частиною незалежної України. Подвиг будівничих Карпатської України та її захисників є прикладом безмежної любові до Вітчизни й готовності до самопожертви в ім’я свободи.

У 2004 році на набережній річки Уж в Ужгороді встановлено пам’ятник А. Волошину, створений скульптором М. Михайлюком, який передав у героєві найголовніше — його прагнення до незалежності України. Передбачається створення і меморіального музею в селі Келечин Міжгірського району, де 17 березня 1874-го народився Августин Волошин і де похований його батько Іван. У багатьох місцях Закарпаття встановлені пам’ятні знаки на честь полеглих воїнів «Карпатської Січі».