12 вересня в Одеській національній науковій бібліотеці за підтримки й участі наукових установ, представників державних та громадських організацій, фондів, Генерального консульства Румунії в Одесі та Союзу українців Румунії відбудеться презентація української громади Північної Добруджі.

Наша розмова — з ініціатором заходу, деканом факультету історії та філософії Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, професором В’ячеславом Григоровичем КУШНІРОМ.

— Що спонукало до організації такого заходу?

— Загальновідомо, що українці мешкають у багатьох країнах світу. Зокрема й у Румунії, де одна група, на півночі країни, автохтонна, а на південному сході (Північна Добруджа) — переселенська, тобто діаспорна.

Численні українські діаспори утворювалися в різні часи, з різних причин і за різних умов. Там, за кордоном, українці ставали громадянами інших держав, але історію і культуру свого народу намагалися знати, а українську ідентичність не втрачати. Успішність виконання цих завдань залежала і від зв’язків з Україною. Однак якщо з Молдовою в радянські часи у нас фактично не було кордону й українці мали постійні та безперервні контакти з історичною Батьківщиною, то стосунки з українцями в Румунії суттєво обмежувалися. Сьогодні ситуація кардинально інша. Відкриваються широкі можливості, зокрема й для поглиблення міждержавних відносин України з Румунією, й українська громада може відігравати у цьому важливу посередницьку роль. Але маємо знати про стан української громади в сусідньому з нами повіті — Тульча.

— Коли і за яких обставин сформувалася україн-ська діаспора на сході Румунії?

— Північну Добруджу українці знали давно. Там, у Нижньому Подунав’ї, час від часу бували запорожці. Спробу заселення району українськими козаками можна пов’язувати з Іваном Мазепою і його соратниками на початку XVIII ст.

Та насправді процес масового заселення району розпочався після знищення Катериною ІІ у 1775 році Запорізької Січі. Козаки прагнули зберегти право на життя за січовими традиціями й порозумілися з турецьким султаном. За службу Порті отримали не тільки дозвіл на поселення, організацію свого військового, адміністративно-побутового устрою, право на володіння землею, але й вигідні матеріальні заохочення. Саме привілеї в земельному питанні викликали інтерес в українського селянства, наслідком якого став масовий переселенський рух українців за Дунай.

На кінець XVIII — початок ХІХ ст. українська діаспора в Північній Добруджі була сформована. У 1813-у у Верхньому Дунавці козаки заснували Січ, що отримала назву Задунайська Січ, чи Дунавецька Січ, яка відігравала важливу роль у розвитку української громади, збереженні української ідентичності.

— Якою є тамтешня українська діаспора?

— Як і будь-яка діаспора, вона структурована, має свою динаміку розвитку. Однак північно-добруджанська, на відміну від інших, особлива за своєю організацією.

На початковому етапі громада складалася з двох частин — запорізьких козаків і селян. Перші гарантували безпеку, демократичні принципи самоврядування. Селяни ж були носіями традиційної української культури. Завдяки такому органічному поєднанню громада була міцною, швидко розвивалася. Виникли десятки українських поселень, громада стала важливим чинником економічного і культурного розвитку регіону, а головне — не асимілювалася у полікультурному середовищі. Більше того, розвиваючись як етнічна спільнота у ХІХ ст. серед інших етнічних груп, не тільки зберегла свої класичні традиції, а й створила своєрідний варіант української культури в новому природно-географічному, мовному та культурному середовищах.

Сьогодні у повіті Тульча у 40 із майже 150 поселень етнічні українці складають значну частину.

— Чи відома українська громада Північної Добруджі в Україні і в Румунії?

— Незважаючи на свою більш ніж двохсотлітню історію, кілька змістовних публікацій відомого українського етнографа Хведора Вовка, написаних ним у 80-х роках ХІХ ст., в Україні і навіть у самій Румунії було мало відомо про культуру українців Північної Добруджі. Ситуація суттєво змінилася з кінця 1990-х, коли з’явилися можливості відвідувати державу-сусідку. Поїздки істориків з різних міст України супроводжувалися науковими й науково-популярними публікаціями, а на початку ХХІ ст. активізувалися етнографічні розвідки.

Велике значення для пізнання і популяризації культурної спадщини має участь у науковій та просвітницькій роботі представників української інтелігенції Румунії, а також спрямована на підтримку національних меншин політика держави. На сьогодні у видавництвах України й Румунії вийшли десятки різноманітних за характером та проблематикою видань: монографій, альбомів, збірок народних пісень, досліджень. Відтак нині, порівняно навіть з 1990 роками, про українців Північної Добруджі знають значно більше.

— Які першочергові проблеми стоять перед тамтешньою українською громадою?

— Метою запланованої презентації якраз і є ознайомлення громадськості Одеси й Одещини із сучасним станом української громади у Північній Добруджі, її роллю в розвитку економічних і культурних зав’язків України та Румунії, заохочення до співпраці з українцями за кордоном. За результатами роботи буде організовано фотовиставку «Українська громада Північної Добруджі (Румунія)», виставку наукових і науково-популярних видань українських і румунських дослідників тощо. Це з одного боку. З іншого — у ході обговорення будуть окреслені плани щодо подальшої співпраці.

Наші досягнення досить суттєві не тільки у дослідницькій площині, а й, і це, мабуть, головніше, — в збереженні української ідентичності. Але завдання складне й потребує зусиль з боку держави, бо ж українці Північної Добруджі своєю культурою урізноманітнюють національну культуру Румунії.

Звісно, багато залежить від самих українців, які спершу мають усвідомити цінність своєї культури, її важливість для самозбереження. І тут перед нами, представниками України, стоять не менш важливі завдання. Ми випробовуємо різні форми: конкурси для дітей шкільного віку (конкурс Ананія Коломійця), традиційні свята та обряди (Івана Купала, маланкування, вечорниці на Андрія…), презентації видань з історії і культури українців, наукові конференції (уже відбулося три міжнародних), «круглі столи» (з образотворчого мистецтва українців), етнографічні експедиції. Допомагаємо методичними матеріалами для вивчення української мови, підготували й видали навчальний посібник і книжку українською та румунською мовами «Історія і культура українців Північної Добруджі» та «Українці за Дунаєм», альбом «Нижньодунайський рушник».

Коло тих, хто своєю участю підтримує україн-ську громаду Північної Добруджі, розширюється. Ось лише деякі імена із відомих діячів культури: лауреат Шевченківської премії Валентин Сперкач, народні артистки України Раїса Недашківська і Світлана Мирвода, заслужений діяч культури і мистецтв України Микола Сікора та інші. Прекрасну колекцію картин на тему українського козацтва подарував заслужений лікар України, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, директор Інституту екогігієни і токсикології імені Л.І. Медведя Микола Проданчук. Кілька телесюжетів про українців за Дунаєм за підтримки «Інтелектуального форуму» підготувала телекомпанія «Град». Маємо розуміння й сприяння з боку Генерального консульства Румунії в Одесі.

Досвід нашої співпраці доводить, що постійні контакти народжують нові ідеї, розширюють можливості. За приклад можна навести участь українців з Румунії, уже другий рік поспіль, в етнофестивалі «Кодима-фест», де вони мають окрему локацію.

Сподіваємося, що й нинішня презентація в Одесі стане підґрунтям для нового якісного етапу в розвитку наших стосунків на користь як української громади, так і взаємин між Україною і Румунією.

Розмовляла

Олена ІВАНОВА,

декан факультет журналістики,

реклами та видавничої справи Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, професор.

НА СВІТЛИНАХ: село Верхній Дунавець. Тут стояла Дунавецька Січ; місто Тульча. Свято Івана Купала.

Фото з архіву В’ячеслава КУШНІРА.