…То було чудово. Цілий день у неймовірному Стамбулі, поза тим — дві доби у відкритому морі на поромі. Довго могла б ділитися враженнями, та найсильнішими були ті, які отримали вже на рідних берегах.

Вже після повернення додому я дізналася, що я та мої колеги (чи то тепер вже — подільники?) поїхали у прес-тур не для того, щоб взяти участь у конференції, присвяченій перспективам пароплавства в Чорному морі, а для того, аби – і це не жарт — … зірвати утворення єдиної автокефальної Української православній церкві.

Можна, звісно, було б покрутити пальцем біля скроні, мало чи що люди там пишуть. Але одна київська журналістка пішла далі за всіх. Оглядач Укрінформу Ярослава Міщенко (більш відома під псевдонімом Лана Самохвалова) виставила список учасників науково-практичної конференції, серед яких фігурувало і моє ім’я. Мовляв ми запроданці, їдемо до Патріарха Варфоломія, щоб взяти інтерв’ю, перекрутити його слова на користь телеканалу «Звєзда». Не обійшлося тут і без РПЦ, яка начебто цю поїздку проспонсорувала.

Не варто й гово­рити, що про такі далекоглядні плани Московського пат­рі­архату не ма­ли­­ уявлення як і журналісти, так і вик­­ладачі Одеського національного морського університету, які й складали більшу частину одеських «паломників». Коли ж пані Самохваловій вказали на цей факт, то вона пораділа за «порядних жур­налістів» та поча­ла скаржитися на учас­ників ми­ну­лорічного прес-­туру, які та­ки відвідували Варфоломія та опуб­лікували пе­рекручену ін­фо­рмацію. Як лю­ди­на, що відверто зневажає фейки, сама опустилася до їх публікації, для мене лишилося загадкою. Також дуже цікави­ло, як журналіст-роз­слідувач, що знайшов паспортні дані всіх учасників, не зміг дізнатися, що відбувалося на поромі насправді.

Тим часом в коментарях різнокольорових соцмереж пропонували виганяти таких як я з професії, позбавляти громадянства та висилати «за поребрик». Не тому, що я передавала бойові позиції наших солдатів ворогові, не тому, що співала біля Дюка гімн Російської Федерації на День Незалежності. А тому, що хтось, з невідомих мені причин, створив відверто фейковий пост, в якому не полінувався виставити справжні персональні дані. Хоча мені ще пощастило. В більшості аналогічних публікацій «професіанали» невидимого фронту, керуючись принципами неупередженості та достовірності, забули вказати моє місце роботи й перейменували на Марину. Зрештою, навіщо перевіряти факти, коли мова йде про питання державної безпеки.

Кілька моїх колег (які, до речі ніколи не спеціалізувалися на церковній тематиці) написали пані Міщенко та пообіцяли зустріч у суді. Після цього тон публікацій дещо змінився. В стилі: «Може ви трохи брешете, а може й ні …» Тепер ми були вже не запроданці, а використані «втемну» люди, яких спочатку обдурили, а потім залякали. Персональні дані також прибрали і вирішили, що цього для вибачення досить. А те, що подібні наклепи як таргани розбіглися по десятку інших сайтів, то ж такі дрібниці!

Щоб розкидатися вагомими звинуваченнями, необхідні вагомі докази. Але замість них – самі фантазії. Колишній редактор «Одеських вістей» Володимир Саркісян, якому я описала ситуацію, поставив скандальній авторці конкретне запитання: «Які є докази, що група у такому-то складі рвалася на зустріч до його Святійшества? Адже у таких випадках просто обов’язкова акредитація». Відповіді так і не знайшлося.

Я, звісно, розумію, що зараз кожен хоче показати себе патріотом. Приємно бачити себе крутим розслідувачем, який дбає про інтереси держави. Однак якщо ви, панове публіцисти-блогери-піарники, справді бажаєте для України кращого майбутнього, старайтеся перевіряти доказову базу своїх матеріалів. Адже якщо не буде довіри до вітчизняної журналістики, люди почнуть шукати джерела альтернативної інформації. І є велика ймовірність, що за сьогоднішньої ситуації ними може стати хитро замаскована ворожа пропаганда.