|
ОДЕСИТИ НА ДОНБАСІ І ВДОМА
16.11.2017 / Газета: Чорноморські новини / № 103(21894) / Тираж: 8525
Незвично багато людей у військових строях виповнили минулої середи одеський кінотеатр «Планета кіно». Творча група повнометражного документального фільму «Одесити на Донбасі», знятого у міжнародному продюсерському центрі «Фор-Пост» на замовлення Державної агенції України з питань кіно, запросила військовиків на перегляд стрічки. Фільм побудований на розповідях учасників бойових дій, людей, для яких так звана зона АТО — це справжнісінька війна, передовсім, з російським агресором. Хто побував на цій війні — той повернувся вже цілковито іншою людиною. З інакшими поглядами на життя, іншим баченням та розумінням всього, що відбувається, навіть іншим світоглядом. І з цілковито ви-правленим відчуттям Батьківщини, рідного міста. Навіть якщо рідне місто — Одеса. Хоча рані-ше ти в усьому був згідний з концепцією його відрубності від усієї країни. Добрі почуття до свого міста в їхніх серцях не зазнають трансформацій, просто вони тепер краще розуміють його, глибше відчувають, хоч нерідко воно не сприймає їхнього вибору. Але ж це не місто як таке, це — так звана «вата», а «вата» — вона усе-таки тимчасова, вони це знають. Одесити, часто навіть не усві-домлюючи цього, плекають в собі задавнений синдром імперськості, великоруськості, отієї окремішності від «цієї країни». «Ми не українці, ми — одесити». Гордість — почуття, безумовно, позитивне. «Ми не французи, ми — парижани». Нормально. Але ті ж парижани — вони таки французи, бо все, що робиться в країні, їх безпосередньо торкається і хвилює. З такими відчуттями якраз і йшли захищати свою країну герої фільму з дуже точною і водночас простою назвою — «Одесити на Донбасі». По-різному жили вони в Одесі. Нормально жили, як мовиться. Та от же ж засіли в голові слова, мовлені одним із них: «Мою країну образили (він так і сказав по-російськи: обідєлі. — Авт.), і я пішов її захищати». Пішов свідомо на фронт відстоювати Батьківщину, без високих слів, без пафосу, й тепер ось говорить про це без патетики. Пішов, кинувши власну справу — який не який бізнес, маючи все для безбідного життя у добрій старій Європі, кинувши все, чим жив. Але при цьому з ним всюди і завше лишалась його країна. Й от це, видається, є найголовнішим тут посилом для всіх. Ось такі одесити є у нашому місті, живуть поряд. Хоч, можливо, не всіх ми бачили на Майдані під час тих виснажливих стоянь. Один кинув добробут свій, інший — продав свій улюблений дорогий байк, мотоцикл, і на ці гроші придбав «броник» та інше спорядження. Третій… Усі вони не просто побачили — на собі відчули, що воно таке — ота війна, що названа гібридною, хоч то справжнісінька агресія, і що таке ворог, котрий в ненависті своїй прагне вбити, знищити тебе, хоч розмовляє однією з тобою мовою і прийшов нібито захищати тебе, а ти й не подумав, бач, що потребуєш якогось іще захисту. Зате зрозумів, що захищатися маєш від нього. Зрозумів, як сильно ти відрізняєшся від нього — наче ви не з однієї цивілізації, й тому ця війна для тебе — це ще й цивілізаційний вибір. Вони багато що спізнали й багато чому навчилися на цій війні. Але так і не навчилися берегтися чужинських мін та «градів», снайперських куль… Та, передовсім, навчились по-справжньому, не декларативно, любити свою Україну, пишатися тим, що вони — укропи. Любити свою Одесу, дуже часто відверто «ватну», проросійську, а частіше — просто байдужу до того, що відбувається десь там, далеко… Все це від нерозуміння, від імперського виховання, від переїдання ворожою пропагандою, котра тим потужніша, чим слабші наші душі… Вони це розуміють, і все одно люблять свою Одесу, бо любов — це ще й розуміння, може, й прощення; вони, можливо, жертвують собою, якщо не життям, то чимось іншим, щоби їхня Одеса стала трішечки інакшою, такою ж ізсередини, як і назовні. Їхнє рішення йти на фронт не розуміли батьки, дивувалося найближче оточення, друзі. Потім вони поверталися на якийсь час, і що ж? Їх обзивали фашистами, а то й в обличчя плювали… Боляче до сліз, натуральних сліз, прикро. Але що ж… «Прости їм, Господи, бо не відають, що творять». Це все минеться, а лишиться найголовніше: усвідомлення того, що ти зробив правильний крок у житті, й надалі все буде згідно з твоїм розумінням цього життя, це розуміння прийшло під вогнем «дружніх» «градів». Пам’ятаєте зі школи? «Под сенью вражеских штыков»… Ми тепер цілком інакше розуміємо і сприймаємо оте нав’язане нам зверхнє «братство»… Того дня в кінотеатрі було багато людей у камуфляжі, серед них й ті, котрі вже зняли армійські строї, але одягли їх, йдучи сюди — як символ, ознаку фронтового братства; були й солдати строкової служби. Було чимало людей, пов’язаних з патріотичними рухами в Одесі, багато преси. Перед початком сеансу у фойє тривало пожвавлення. Під час демонстрації фільму в залі не раз лунали оплески, часто лунали вони й під час прес-конференції — так присутні вітали живих героїв у залі, вітали представників військових частин, Південного оперативного командування, моряків, прикордонників, батьків українських воїнів. В очах людей була гордість за відроджене ім’я українського солдата, захисника Батьківщини, а нині — захисника кожного з нас, нашого мирного життя й нашого майбут-нього. Ім’я, що було занедбане, притлумлене, продане впродовж попередніх років. Розуміння простої, мовленої кимось після перегляду, фрази: «Якби їх не було там, ворог був би тут». В сенсі: чужинці, бо ворогів тут чимало, але, як сказав один з героїв фільму, «вони тепер шифруються, бо більше стало патріотизму в нашому житті, тож страшнувато стало відверто висловлювати свій «путінізм». «Вата» виявляє себе, бо з неї вихлюпується ненависть, надто — коли їй показати посвідчення учасника бойових дій. А ворог — маскується, й тим небезпечний». «Ватники» — типові нащадки «совка», вони вірять у те, що Росія — велика держава, бо виховані на радянській ідеології. Зовні вони не відрізняються від нормальної людини, але розпізнати їх легко: вони швидко втрачають самоконтроль, починають лаятись, матюкатись. — Тому цей фільм, — сказав продюсер картини Олександр Дріз, — є дуже дієвою зброєю . У фільмі — реальні герої, це дуже важливо. І справді, декого з них можна було побачити на перегляді, почути, як кажуть, торкнутись рукою. Вони дивовижно скромні, неговіркі. А попри те, цілком свідомі своєї місії захисників Вітчизни. Вони знали, куди йдуть, на що йдуть, кожен знав, що може не повернутися. Вони побували у пеклі. Там було страшно, часом дуже, та вони й не приховують цього, розповідаючи у фільмі про себе. «Повертайся живим» — ці мамині слова також звучать у фільмі. Хтось повернувся — пам’ятником… «Дуже важливо, що ви розповіли у фільмі про цього воїна», — кимось мовлена фраза. — Коли ми починали роботу над цим епізодом, над цим сюжетом, цей хлопець став нам рідним, а трагедія його — нашою трагедією, — зізнався режисер фільму Олександр Авшаров. Потім була хвилина мовчання — в пам’ять про всіх, котрі не вернулися. — Наш фільм — це дуже важливий елемент у боротьбі з тією ж «ватою», з тим напливом безумства, яке закладається в уми всіх людей, — сказав режисер. — Це дуже важлива зброя. І цей фільм дуже потрібен у світовому прокаті, — додав, відповідаючи на запитання, чи потрапить картина за кордон. — Тому вже зараз думаємо про участь стрічки щонайменше у трьох міжнародних фестивалях. Сепарське кіно вже проникло в Європу. А це — наша відповідь, наша зброя, і ми будемо нею обов’язково користуватися. Це дуже дієва зброя. Дякую глядачам, дякую героям, котрі довірили нам свої історії і дозволили їх показати. Нам було важливо подивитися, як приймуть одесити. Чи зрозуміють наших героїв? Також дуже суттєво, щоби цей фільм подивилася «вата». Та все ж ваша думка для нас важливіша. В Одесі багато українських патріотів, а буде ще більше. Автор: Роман КРАКАЛІЯ
|
Пошук:
Автор
По данным Международной федерации диабета (IDF) за 2021 год, от диабета страдают 10,5% людей в возрасте от 20 до 79 лет и половина из них не знает об этом. Согласно прогнозам, к 2045 году этим заболеванием будет болеть на 46% больше — каждый восьмой взрослый или 783 миллиона человек. Эта перспектива пугающая, но не удивительная, учитывая текущую ситуацию
Під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України, Одеська національна наукова бібліотека, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної та Одеської міської рад, Українського інституту книги, Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація» та Всеукраїнської громадської організації «Бібліополіс» проводять Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Останні моніторинги:
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
|
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.011 |