Але буде обов’язково: знімальна група вже відзвітувала про зйомки і про те, що фільм «Ворошиловград» за романом Сергія Жадана вийде у прокат наступного року.

«Ворошиловград» — культовий роман, як тепер називають те, що є гранично популярним, вийшов друком 2010-го. Книга року за версією ВіВіСі, а відтак і книга десятиліття. Перекладений кількома мовами, здобув чимало різних відзнак.

Сергій Жадан — культовий український письменник: поет, прозаїк, есеїст, перекладач, цьогорічний лавреат премії імені Василя Стуса… Активний учасник Харківського Євромайдану.

Про цей роман багато писали і ще писатимуть. Але не треба думати, що от можна подивитись фільм, і вже не потрібно читати книжку. Навпаки, фільм якраз і спонукатиме до прочитання, впевняє Сергій Жадан.

— Люди побачать кіно й обов’язково захочуть прочитати книгу, — впевнений автор. — Але можливе й таке: ті, що вже прочитали роман, подивившись картину, будуть розчаровані. Так чи інакше, фільм приверне увагу до книжки. Після екранізації «Століття Якова» роман Володимира Лиса одразу став популярним. Те саме з фільмом «Червоний»: з його появою у прокаті зріс інтерес до однойменного роману Андрія Кокотюхи.

Ось так розмова про нове кіно заторкнула книжкові проблеми, що уповні логічно, бо ж в основі фільму — літературний твір. Письменник, якому не доводиться скаржитися на байдужість читачів, зауважив, що проблема з книгорозповсюдженням та читанням усе ще залишається вельми серйозною. На жаль, так воно є в нашім часі. Бачимо це також і за підсумками ЗНО та результатами вступних іспитів до ВНЗ. Вони показали не надто високий, м’яко кажучи, рівень освіченості молодих українців.

На думку Сергія Жадана, книжки треба ширити примусово, буквально вручати, щоби їх читали. У кожному готельному номері має бути антологія української літератури. Він певен: не будуть читати — країна через 10—15 років отримає сумну ситуацію.

Зрозуміло, слова про примусове читання — лише жарт, хоч відомо, що у кожному жарті є лише частка жарту, а все інше… Певна річ, у ньому говорить письменник, а для кожного автора украй важливо, щоби його читали — для того й пишеться.

Та все-таки розмова ця, що відбулася в один із днів VIII Одеського кінофестивалю, починалася з фільму. Сергій Жадан привіз тоді друге, з рекламою нового фільму, видання свого роману й дарував з автографом. Літери його підпису графічно трохи походили на луганські висотки, яких ще не торкнулася війна. Тому що Луганськ — це і є Ворошиловград, колишній, звісно.

— Я звик до цієї назви, вона у мене не містить нічого дотичного до радянщини. Та все ж фільм може називатись інакше… Хоча, — замислюється, — я б лишив цю назву. Знаково, енергетично… Месидж передає правильний…

— Маю велике задоволення працювати з цим текстом. У нас велика група, гарні актори. До речі, Сергій Жадан також знімається у цьому фільмі, правда, в епізодичній ролі. Хочеться показати красу тих місць. Терикони, заводи, степ… Там багато яскравого, доброго, світлого, соковитого життя… Хочу, щоб побачили це не лише українці, а й у всьому світі. І щоби подивувалися так, як були вражені ми всі, вся знімальна група, красою Донбасу, – поділився режисер-постановник стрічки Ярослав Лодигін.

До цих слів Сергій Жадан додає:

— У групі багато людей, котрі народилися й виросли на сході країни. Наприклад, всі родичі актора Олексія Горбунова… Донбас дуже сильно міняється, але це болісний процес, непростий, тому що в умовах війни, окупації… Коли ми повернемо території, це буде вже зовсім інший регіон, там життя буде інакше. Він уже тепер стає іншим…

Говорити про Донбас і не говорити про війну, нехай навіть і в контексті майбутнього фільму за книгою, що написана ще до 2014 року, було б неможливо. Про війну крізь призму літератури. Новий роман Сергія Жадана називається «Інтернат», він також і про війну.

— Про війну треба говорити, але чесно, треба фотографувати, фільмувати… На Заході про цю війну починають говорити лишень тоді, коли читають, бачать картинки… Про війну потрібно писати, але писати так, як до війни писалося, вже не можна. Дуже важливо знайти інтонацію… Важливо не спокушатися дидактикою, не повчати: як, мовляв, можна було зробити і чому не зроблено, не звинувачувати й не пояснювати, бо це має зворотній ефект, звучить непереконливо…

І все ж таки: що за фільм це буде?

— Дуже хочеться, щоби фільм наш посів гідне місце в європейському і світовому кіно, — такі амбіції плекає режисер. — Упродовж шести років не раз мінялася концепція картини. Була навіть божевільна думка зняти міні-серіал, довести події до 2014 року. Остереглись кон’юнктури, адже писалося це не так… Хоча, як стверджує сам автор, це книга про 2000-ні. Своїм фільмом прагнемо зламати деякі стереотипи, наприклад, що українське кіно за визначенням не є цікавим і його можна не дивитись. Я тут хотів би навести як приклад доброго кіна картину Валентина Васяновича «Рівень чорного» — прекрасна робота. Ще один стереотип: східноєвропейське кіно, мовляв, похмуре. Прагну, щоб цей фільм був сонячним, веселим — попри важкі події на Донбасі. В картині багато гумору. Ми, українці, любимо сміятися, любимо гумор, у цьому також наша сила.