– А коли ж до вас «швидка» доїде?

– Якраз на пиріжки (поминки) і доїде.

Це не чорний гумор. Це реальна відповідь, яка відображає дійсність. І в таких жахливих реаліях живуть у Миколаївському районі нашої області. У цьому ми, журналісти «Чорноморських новин», мали нагоду пересвідчитися минулої п’ятниці, відвідавши Миколаївку у рамках промо-туру, приуроченого до 100-ліття газети.

Вирушаючи у дорогу, водій Євген (забігаючи наперед, дякуємо йому за витримку і професіоналізм, що живими-цілими привіз нас назад, до Одеси) прийняв, здавалося б, правильне рішення: їдемо київською трасою, а там, через Андрієво-Іванівку, до Миколаївки рукою подати. Але те «рукою подати», оті 36 злощасних кілометрів, зазначених на вказівнику, і стали справжнім випробуванням для кожного з нас, що вже й казати про водія.

Отож, рушили ми з Одеси трасою на Київ, яка, як відомо, є частиною дев’ятого пан’європейського коридору, чи не найзавантаженішою ділянкою європейського маршруту E95. Ця транспортна артерія починається у Санкт-Петербурзі, проходить територією Росії, Білорусі, України, через Чорне море і закінчується у турецькому місті Мерзифон. Цією важливою дорогою і прямували ми до місця призначення.

Про те, що вона важлива і їй приділяється увага на найвищому владному рівні, свідчила і метушня на одній із ділянок, де зранку звозили найсучаснішу дорожньо-будівну техніку. Причину тої метушні ми знали — того дня на Одещині з робочим візитом перебував прем’єр-міністр Володимир Гройсман і, планувалося, проінспектує ремонт траси. В самому обласному центрі проходило кілька міжнародних транспорт-них форумів, де наголошувало-ся, що дороги — це кровоносні судини економіки будь-якої держави. І це справді так. Але, Господи, ті 36 кілометрів на Миколаївку — це навіть не діагноз нашій економіці, це вирок судмедексперта! Саме туди, в Андрієво-Іванівку чи Настасівку, треба було запросити і нашого прем’єра, і всіх гостей з-за кордону, які цікав-ляться українськими дорогами!

Повертаємо з траси праворуч. І все. Стрілка спідометра показує 5—10 кілометрів за годину, а то й узагалі завмирає. Зліва — направо, справа — наліво, уперед — назад... Водій демонструє вищий пілотаж, але об’їхати ті яри та байраки (у деяких місцях і справді посеред «дороги» вже підіймаються кущі і навіть деревця) нереально. Обабіч на «дорогу» впевнено наступають ще й чагарники, яких дорожнє відомство не підрізало також бозна скільки років. Раз-по-раз підплигуючи на сидіннях, втішали себе тим, що через ранній виїзд ніхто не встиг поснідати. Бо було б іще гірше зносити це випробування. Найбільше переживали за нашу супутницю-бандуру, бо ж інструмент чутливий, а тут таке...

І так усі 36 кілометрів, на подолання яких пішло дві з половиною години! Тож було коли думати: а як же сюди до людей у разі необхідності може вчасно доїхати карета «Швидкої допомоги», пожежна машина чи поліція? За весь шлях нам назустріч трапилося лише чотири автомобілі, хоча це була п’ятниця — базарний у Миколаївці день. А що тут відбувається восени чи взимку, коли цю «дорогу» ще й розмиває дощами, заносить снігом? Питання поки що риторичні.

З будівництвом цієї дороги район вочевидь не здатен справитися самотужки. Але ж тут живуть громадяни України і мають такі ж права, як жителі столиці чи будь-якого іншого куточка держави. За що тутешній люд покараний такою дорогою?

Долаючи злощасні кілометри, бачили, що поля довкруж по-господарськи доглянуті, і це свідчило про те, що тут сіють і збирають урожай. Але як цей урожай можна вивезти по таких ямах? Більше того, на околиці Миколаївки виблискують ангари чималого елеватора. Саме це підприємство, на яке покладали великі надії, люди звинувачують у своїй біді. Бо, мовляв, коли просили землю під спорудження елеватора, то обіцяли, що в місцеві дороги будуть вкладати чималі кошти, а в підсумку будівельною технікою і тепер зерновозами донищили й ті, які були до того.

Із значним запізненням, за що іще раз просимо пробачення, зустріч активу «Чорноморки» з жителями Миколаївки таки відбулася. В актовій залі навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів — дош-кільний навчальний заклад» зібралися старшокласники, працівники культосвітньої сфери, представники влади.

Зі щирою подякою нашій газеті за те, що ми вистояли і не здалися у непрості часи, зберегли українську газету Одещини, від імені миколаївців виступила директор централізованої бібліотечної системи району Ксенія Зелінська, з привітанням від імені місцевої влади, передусім голови рай-

держадміністрації Лариси Висоцької, — в.о. начальника відділу комунікацій з громадськістю РДА Анжела Острікова.

Є у нас, «Чорноморських новин» та Миколаївського району, спільна гордість —видатний гуморист Степан Іванович Олійник, який тут, у Левадівці, народився, а в нашій газеті, тоді — «Чорноморській комуні», робив свої перші кроки в літературу і журналістику.

Про століт-ній шлях нашої газети, про сьо-годення видання і тематич-

не наповнення «ЧН», про слав-них попередників, які творили «Чорноморку», розповіла присутнім співавторка цього репортажу, заступник редактора Ольга Сіра. Вона запросила миколаївців стати активними читачами та співавторами газети, писати про те, що відбувається в районі, про цікаві людські долі, про тривоги і радощі своїх земляків, своєї малої батьківщини.

Один із засновників та активістів громадського руху «Спілка читачів «Чорноморських новин», кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних та загальновійськових дисциплін Інституту Військово-Морських сил Національного університету «Одеська морська академія» Василь Дяченко розповів про те, як громадськість об’єдналась задля підтримки «Чорноморки», коли попередня влада, готуючи Україну, й Одещину зокрема, до тотального панування «русского міра», намагалася знищити українську газету. Робота з популяризації видання триває, українське друковане слово в російськомовному середовищі постійно потребує підтримки, тож Василь Іванович закликав усіх присутніх долучитися до кола друзів-читачів «ЧН». А ще розповів про підготовку українських військових моряків, закликавши юнаків бути гідними послідовниками героїв-захисників Вітчизни, про патріотичне виховання молоді та волонтерську роботу у військовому шпиталі, чому він приділяє велику частку свого вільного часу. Володіючи чудовим голосом, Василь Дяченко продекламував поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко, за що був винагороджений щирими оплесками.

Із цікавістю слухали миколаївці розповідь про соціальні проекти та акції, які організовує чи підтримує наша столітня газета, другої співавторки репортажу, завідувачки відділом редакції й очільниці громадської організації «ІТ-бабусі» Ольги Філіппової. Дехто з присутніх навіть запалився бажанням організувати і в Миколаївці клуб людей поважного віку, щоб займатися їх освітою, залученням до активного суспільного життя.

Справжнім дарунком для присутніх став виступ чарівної бандуристки-вокалістки Аліни Ковтун, студентки третього курсу Одеської національної музичної академії ім. А.В. Нежданової (клас доцен-та Л.Т. Чернецької). Високопрофесійна гра на бандурі, прекрасний чистий та глибокий голос... Зал із захопленням слухав українські пісні у виконанні Аліни, просив заспівати «на біс», дякував аплодисментами.

Опісля офіційної частини люди підходили, розпитували, як там життя в Одесі, радилися, ділилися наболілим. Не часто миколаївцям випадає можливість спілкуватися з представниками обласного центру, бо з такою дорогою мало хто погодиться на тортури ямами.

У подарунок на згадку про нашу зустріч присутні отримали свіжі номери газети, а бібліотека — кілька нових книжок.

Дякуємо за сприяння у підготовці промо-туру Одеській обласній державній адміністрації, управлінню культури, національностей, релігій та об’єктів культурної спадщини ОДА, а за органі-зацію зустрічі — гостинним і привітним господарям-миколаївцям та особисто Ірині Кудерській, очільниці районного відділу культури, яка впродовж двох з половиною годин переживала-телефонувала, аби з нами чого, бува, не трапилося в тих ямах.

Одеса — Миколаївка — Одеса.